Глава 5. Напасть

З «виступу» Тимка пройшло десь пів години, але козаки усе ніяк не можуть заспокоїтися. Вони кепкують, передражнюють його.

– Гей, хлопці! – вигукнув Шумейко. – Може, вже досить пити, бо нас теж мерці за шаровари почнуть хапати!

– Ні, побро, нам стільки не випити! – відповів Грабар, зареготавши.

Несподівано двері шинка відчинились, і усі знов побачили Тимка. Він увесь у крові, тримається за рану на своєму плечі. Шаблі вже нема, на правій руці замість кількох пальців – скривавлені обрубки. Він озирається навколо переляканими очима і намагається щось сказати, але увесь тремтить, не в змозі вимовити ані слова. Він робить ще кілька кроків і падає.

Остап Грабар підійшов та нахилився до Тимка.

– Він не дихає. Здається, помер, – вимовив Остап.

Усі із жахом дивляться на бездиханне, скривавлене тіло Тимка, не в змозі вимовити ані слова. Раптом руки та ноги Тимка почали смикатись.

– Він ще живий! – вигукнув Грабар. – Треба перев’язати рану!

Тіло Тимка ще більш труситься та вигинається.

– Тримайте його, хлопці!

Козаки, що стоять ближче за усіх, вхопили Тимка за руки та ноги. Грабар розірвав на собі сорочку та почав перев’язувати рану на плечі Тимка, яка чомусь вже не кровоточить. Зненацька Тимко вирвався  та вкусив Остапа за руку.

– Та ти сказився, чи що?!! Вгамуйся! Тримайте його міцніше!

Ще кілька козаків підійшли та схопили Тимка, але це не допомогло, він підвівся та розкидав кремезних козаків, наче дітей. Він накинувся ще на одного козака і почав кусати його, наче навіжений.

– Та тримайте ж його! – кричить Середа. – Ви що, сьогодні каші мало з’їли, не можете старого п’яницю втримати?!!

Козаки юрбою намагаються втримати Тимка, але тільки відлітають від його вдарів у інший кінець шинка, або отримують укус. В нього наче вселився демон, його очі стали білими, він хрипить, наче поранений у легені. Він носиться по шинку з неймовірною швидкістю, але він не тікає, а настрибує на першого ліпшого й намагається вкусити. Зненацька Тимко наскочив на шинкаря, що стояв біля прилавку, наче вкопаний, схопив того за плечі та перегриз горлянку. Шинкар впав, схопившись рукою за рану на шиї, марно намагаючись припинити сильну пульсуючу кровотечу. Раптово поряд із Тимком наче промайнула блискавка. На якусь мить він застиг, верхня частина його голови від перенісся до потилиці відділилась та впала поряд із вже мертвим шинкарем. Впав і сам Тимко.

Косар стоїть біля трупів шинкаря та Тимка із своєю косою. Із леза капає кров. Більшість присутніх розгублено озирається. Ті, кого Тимко вкусив, намагаються перев’язати свої рани. Жінка шинкаря стоїть на колінах біля свого чоловіка і ридає. Навколо безлад – перекинуті столи та лави, розбиті бутлі та чарки.

– Що це за чортівня? – спитав невідомо в кого Гонта.

– Як же боляче! – заскиглив Йосип, тримаючись за вкушене плече.

– Що це сталось с Тимком? – спитав Грабар, з усіх сил намагаючись не показувати, як йому боляче. – Він сказився, чи що?

– А ви очі його бачили? – спитав Рудий, який стояв біля Гонти. – Білі, як простирадло…

Раптом Грабар впав на коліна, скрививши обличчя від болю, та почав кашляти кров’ю. Він повалився на підлогу і почав труситись, наче одержимий. Ще один поранений Тимком козак впав на землю із нелюдським хрипом. Йосип закричав від нестерпного болю. Несподівано Грабар спритно підвівся. Він роздивляється присутніх своїми білими очима. Він ніби перетворився на звіра. Вдихає носом повітря, наче намагається вловити запах здобичі, сіпає головою від кожного незначного звуку. Зненацька Грабар наскакує на Косаря, але той, вчасно зреагувавши, відійшов трохи убік та розрубав його навпіл. Звиклий відчувати найменші погрози для свого життя, Гонта витягує свою шаблю і рубає Йосипа. Жінка шинкаря кричить та просить про допомогу, намагаючись втримати тіло свого чоловіка, що б’ється у конвульсіях. Грабар, неначе не помітивши втрати нижньої частини свого тіла, повзе до Косаря на одних руках, тягнучи за собою свої нутрощі, та намагається вхопити його за ногу. Косар спритно наступає Грабарю на шию, але навіть це не допомагає. Грабар пручається, намагається вирватись та хапається за ногу. Косар устромив кинджал у його макітру, тільки це вгамувало Грабаря.

Шинок перетворюється на пекельний вертеп. Вкушені Тимком стають наче скажені та нападають на уцілілих. Йосип підвівся. Рана на його грудях мала б бути смертельною, але він вже не волає від болю. Гонта рубає Йосипа знов і знов, але тому здається байдуже до цього. Він стрибає на Гонту та, поваливши на підлогу, намагається вкусити. Гнат, приклавши усю свою силу, рубає по шиї Йосипа своєю шаблею, але відрубати голову складніше, ніж він гадав. Макітра Йосипа все ще тримається на м’язах. Гонта схопив голову, яка ледь не вкусила його за палець, відірвав від тіла та відкинув подалі. Козаки рубають своїх вкушених побратимів, намагаючись не дати вкусити себе. Але вкушені дуже спритні, вбити їх не так легко.

Косар носиться по шинку, наче його теж вкусили, але це його звичний стан, коли він у бою. Він орудує своєю косою, наносячи жахливі рани, але вбити вкушених вдається тільки якщо відтяти чи простромити голову. По шинку лунає крик жінки шинкаря, від якого холоне душа. Її мертвий чоловік повстав і вчепився у неї, роздираючі її плоть зубами та руками. Косар підбіг до шинкаря і відтяв тому голову, але вже запізно. З роздертої горлянки жінки витікає кров, у розірваній грудній клітині можна побачити серце, яке робить останні два удари і зупиняється.

Козаки б’ються на смерть. Більшість не може зрозуміти – чи відбувається це насправді, чи це усе хміль. Нарешті Косарю вдається вбити останніх двох вкушених. Не обійшлося без втрат. На підлозі лежать понівечені тіла кількох козаків. П’ятьох вкусили. Погляди інших прикуті до них. Вони інстинктивно задкують і гуртуються усередині шинка. Ніхто не ховає зброї, усі в нервовій напрузі. Ще годину тому вони пили і гуляли. Ще годину тому вони були побратимами. Тепер вони ладні повбивати один одного. Нерви одного з вкушених не витримують. Він нападає на Рудого, що стоїть біля дверей. Той намагається ухилитись, але шабля вкушеного трохи зачіпає руку хлопця. Усі присутні, включаючи Косаря, накидаються на вкушених, нещадно їх рубають та припиняють різати і колоти шаблями своїх побратимів тільки через кілька хвилин.