Глава 4. Маячня

У шинку час минає інакше, аніж за його межами. Тут ніхто не має знати, яка зараз година чи який день. Тут усі мають пити і гуляти. Саме через це хитрий шинкар майже ніколи не відкриває віконниць. Ось і тепер Косар не помітив, що вже майже настав ранок. Після того, як Бондар пішов, Косар хотів йти за ним, але чомусь не зміг наважитись. Йому треба скинути тягар з душі, і тільки Бондар може у цьому допомогти. Косар вже кілька годин випиває чарку за чаркою і намагається вгамувати свій гнів, який, наче морські хвилі, то наростає, то вщухає всередині нього невідомо чому. Його дратують усі: компанія парубків на чолі з Гонтою, який, здається, вже встиг забути про існування Косаря, інші козаки, що так безтурботно гуляють, невгамовний шинкар зі своєю дружиною.

Зненацька двері шинка відчинилися і всередину увійшов, а точніше – ввалився Тимко. Один його шаровар розірваний, на обличчі закарбований страх. По його уривчастому диханню, через яке він не може вимовити ані слова, зрозуміло, що він щойно біг.

– Там… Там… – показував Тимко тремтячою рукою на двері.

Усі у шинку звернули увагу на Тимка. Вони спостерігають із посмішками на обличчях. Що ж знов вигадає цей базіка?

– Що таке, Тимко? – спитав козак Шумейко під наростаючий регіт своїх побратимів. – Невже знов побачив чорта у каптурі?

– Ні, ні, цього разу гірше! – промовив Тимко, віддихавшись.

– Що ж може бути гірше за чорта? – вигукнув Йосип, викликавши нову хвилю сміху.

– Узяв я сьогодні у шинку бутель з горілкою та пішов до Старого Дуба, – розпочав розповідь Тимко, намагаючись перекричати регочучих козаків.

– Тихіше, хлопці, дайте Тимку розповісти, – промовив Остап Грабар, блиснувши своїм золотим зубом.

Усі притихли із удаваною повагою.

– Хотів пом’янути Андрія, – продовжив Тимко. – А заодно і Дмитра. Упокой, Господи, його грішну душу! Сів я, значить, біля дуба, налив собі чарочку, випив, аж раптом придивляюсь до могилки: і наче земля ворушиться. Ну той, думаю – привиділось. Я ще одну чарочку осушив. Аж раптом – прямо з могили висунулась рука та вхопила мене за шаровари. З переляку я так ногою смикнув, що залишив шмат шароварів у цій клятій руці і з усіх ніг побіг до шинка.

Регіт, що козаки до останнього намагались стримати, вирвався на волю.

– Що? Не вірите мені?

– Чому ж не віримо? На хмільну голову і не таке можна побачити! – пожартував Шумейко.

– А зеленого змія ти там часом не бачив? – вигукнув ще хтось.

Кожен жарт, наче масло вогонь – розпалює веселий гамір. Не сміявся тільки Середа – похмурий козак, що якось недобре дивився на Шумейка. Вони із ним завжди сварились, але, незважаючи на це, чомусь були нерозлучні.

– То ось ви як? – прохрипів Тимко, намагаючись зобразити на своєму обличчі гнів, чим визвав чергову хвилю реготу. Він вихопив шаблю з піхов.

– Годі тобі, Тимко! – вирішив втрутитись Косар, що спостерігав за усім, що коїться.

– Я вам покажу! – кричить ображений Тимко. – Я вам усім доведу! Ось піду до Старого Дуба, відрубаю руку, що мене вхопила, та принесу сюди! Усі побачать, що Тимко не брехло!

Косар зробив спробу ще щось сказати, заспокоїти Тимка, але той вже вийшов надвір, тримаючи шаблю над головою.