Глава 3. Воскресіння

Отець Микола прокинувся від нетерплячого стуку у двері. Кілька секунд він не може зрозуміти, де знаходиться, але він швидко отямився. Отець Микола оглянув хату. Усі стіни та предмети на місці, у кімнаті охайно та прибрано, тільки чорнильниця перекинута на ще не переписану книгу Старого Заповіту. Кілька місяців кропіткої праці зійшли нанівець, але Отець Микола не думає про це. Його душею оволоділо гнітюче відчуття від сну, який він щойно бачив. Він швидко встав та, незважаючи на невщухаючий стук у двері, пройшов у іншу кімнату.

Тарас із Петром мирно сопуть на пічці. Марфа і Марічка сплять на ліжку, Соломія вмостилася біля них. Усе спокійно, усі на місці. Отець Микола трохи заспокоївся, але ніяк не може викинути сон із голови. «Що це усе значить? – питає Отець Микола подумки, невідомо у кого. – Це проста уява? Чи якесь попередження?» Десь поряд заспівала зозуля, перервавши його думки, й настирливий стук у двері не дає зосередитись. Впевнившись, що з жінкою і дітьми усе у порядку, Отець Микола все ж таки вирішив дізнатись, що за нахаба турбує його посеред ночі. Він відчинив двері і побачив Олеся Пономаренка.

– Стус вмирає, – випалив Олесь замість привітання.

– Знов? – спитав Отець Микола роздратовано.

– Цього разу, здається насправді. Він Вас кличе, хоче сповідатись.

– Зрозуміло, – промовив Отець Микола, понизивши голос, присоромившись свого роздратування. – Почекай надворі, зараз я зберусь і поїдемо.

– Будь ласка, швидше, коли я їхав, він вже конав, – майже прокричав Олесь у вже зачинені двері.

Отець Микола переодягся у рясу, узяв Біблію, яку якимось дивом не залило чорнилами, повісив на шию масивний позолочений хрест та вийшов надвір. Біля тину він побачив віз, у який запряжений міцний селянський кінь. На козлах сидить Олесь, нетерпляче смикаючи ногою.

– Розпряжи коня, Олесь. Я поїду на своєму, а віз тут поки що залишимо, потім забереш. Так швидше буде.

– Стус не велів розпрягати. На випадок, якщо йому знадобиться кудись поїхати. Здається, він стільки разів був при смерті, що вже й сам не вірить, що може померти.

Раптом зозуля злетіла з гілки дерева, на якому сиділа, з усього розмаху вдарилась у одвірок хати і впала біля ніг Отця Миколи.

– Добре, – задумливо промовив священик, подивившись на тушку мертвої пташки. – Сідай у віз, я буду правити.

Не кажучи ані слова Олесь підкорився. Вони їдуть мовчки. Тільки тривожне виття собак порушує тишу. Ще темно, але колір місяця змінився з багряно-червоного на блідо-рожевий. Відчувається наближення світанку. Проїхавши версту у напрямок Старосілля, вони побачили великий козацький табір. Навколо, близько і далеко, згасають без догляду поодинокі багаття. Більшість братчиків міцно сплять, але десь ще чутно розмови і співи найзавзятіших гуляк.

Отець Микола нещадно шмагає коня. Йому шкода тварину, але він має добратись до Білолісся якомога швидше.

– Твій брат зараз зі Стусом? – спитав Отець Микола, проїжджаючи повз Старосілля.

Не почувши відповіді, Отець Микола обернувся і побачив, що Олесь спить глибоким молодецьким сном. Хлопець втомлений постійним догляданням за Стусом. Отець Микола зрозумів, що його спроба розпочати розмову провалилась, й кілька разів шмагнув коня.

Нарешті вони доїхали до старого млина і повернули за ним наліво. Отець Микола побачив дерев’яний частокіл, башти та східні ворота фортеці. Ворота їм відчинив похмурий козак. На іншій стороні їх зустрів ще один козак із таким же похмурим лицем. Мабуть, вони були невдоволені, що їм не довелось погуляти із побратимами. Проїжджаючи через міст, Отець Микола звернув увагу на спокійну течію Стрижа. Він знов згадав про свій жахливий сон і поринув у думки. Минулого разу, коли до нього приходив цей Янгол, Отцю Миколі довелось змінити своє життя. Того разу Янгол теж нічого не казав, але чітко дав зрозуміти, чого він бажає. Тоді Отець Микола став на праведний шлях. Він ніколи не нарікав на свою долю, адже якщо б він не став священиком, то не зустрів би Соломію, в нього б не було чотирьох чудових дітей. Він задоволений своїм життям, але після першої зустрічі із Янголом він гадав, що його чекають великі діяння. Згодом впевненість у особливому призначенні вщухла у його душі, і до свого останнього сну Отець Микола думав, що просто має дожити своє життя у смиренності і молитвах. Тепер він відчуває збентеження і тривогу. Навіщо Янгол хотів, щоб він пішов до старого дуба? На тих, кого він кохає, чекає небезпека? Чи, можливо, станеться щось гірше? Але що може бути гірше?

Нарешті Отець Микола побачив перші хатинки Білолісся. Він відволікся від своїх дум та вирішив відкласти на потім питання, що роїлися у його голові, як сарана. Він править коня давно знайомою стежкою. Він добре знає усі три села, адже він єдиний священик у цих місцинах, але шлях до стусової хати знайомий йому особливо добре. Не тільки тому, що Отець Микола вже приїжджав кілька разів до Стуса, щоб вислухати його останню сповідь. Старий козарлюга – друг та побратим Отця Миколи. Стус – представник того покоління козаків, яких стає усе менше на козацькій землі. Жорсткий, хоробрий, вірний старим козацьким традиціям – він гідний представник старого козацтва. Отець Микола розуміє, що час Стуса давно настав, але все ж таки не бажає вірити, що сьогодні – його останній день, адже зі смертю таких козаків Січ наче втрачає частинку своєї душі.

– Тпру! – вигукнув Отець Микола своїм звучним голосом, натягнув поводдя і обернувся назад. – Прокидайся, Олесю, приїхали!

Олесь стрепенувся, наче від гуркоту грому, швидко підскочив на ноги та зістрибнув з воза. Отець Микола теж спустився із козел на землю. Вони пройшли у відкриту хвіртку посеред паркану хати Стуса. Отець Микола наблизився до дверей і зібрався їх відчинити, але його увагу привернув звук глухого удару під ногами. Опустивши голову, він побачив ще одну мертву зозулю. Озирнувшись навколо, він тільки тепер помітив, як багато навколо мертвих пташок.

– Сьогодні тварини наче подуріли, – промовив Олесь сонним голосом.