Глава 2. Знамення

Отець Микола стоїть на березі річки Стриж, там, де починається ліс. Небо затягнуло блідими хмарами. Навколо тиша, тільки десь далеко співає зозуля. Він був тут багато разів, але чомусь не може впізнати це місце. Усе змінилось. Усі дерева у лісі чорні, знівечені, наче хворі. Навколо сіра пустеля. Не видно ані фортеці, ані хатинок села Старосілля. Навіть із річкою щось не те. Зазвичай тиха течія перетворилась на бурний потік, що несе із собою якесь сміття, дерев’яні уламки чи то будівель, чи то човнів. Раптом річка стала червоною. Разом із уламками попливли якісь колоди. Отець Микола придивився і зрозумів, що ніякі це не колоди – це понівечені людські тіла. На цих тілах глибокі рани, у багатьох немає рук чи ніг, у декого голови. Незважаючи на це, вони рухаються. Вони намагаються плисти проти течії, але марно – їх несе разом із потоком. Отцем Миколою заволодів страх. Він хоче бігти, але не може, його ноги наче скуті кайданами. Він повернувся і побачив десь далеко вогники. Вони манять його, наче метелика. Він йде до них. Він ледве рухається, але вогники швидко наближаються і збільшуються. Вони перетворились на багаття, що горять навколо декількох великих кам’яних брил, розташованих по колу. На одній з них лежить зв’язана оголена дівчина, вона лежить сумирно, наче в трансі. Поряд із нею, у химерному танці підстрибує чоловік, одягнений у нещодавно зідрану шкуру козла, з якої ще стікає кров, на голові в нього козячий череп. Навколо біснуються ще дванадцять чоловіків, одягнених у шкури різних тварин. Вони ходять по колу, ритмічно повторюючи конвульсивні рухи незрозумілого блюзнірського ритуалу. Рухи чоловіка з козячим черепом стають все швидше і швидше. Він то нависає над дівчиною, підіймаючи над нею руки, то відходить на кілька кроків. Раптом у його руках з’являється кинджал із білою рукояттю. Чоловік з козячим черепом підіймає його над головою і встромляє прямо у серце дівчини. Вона скрикує і замовкає, кров з її рани стікає по незрозумілим символам на кам’яній брилі. Чоловік з козячим черепом відходить на кілька кроків, стає на коліна, притиснувши свою голову до землі. Інші наслідують його приклад. Якийсь час нічого не відбувається, аж раптом з-під землі доноситься гуркіт, наче від землетрусу. Кам’яна брила розколюється навпіл, із розколу пробивається пульсуюче сяйво, воно переливається синім та бузковим кольорами. Гуркіт наростає, кам’яна брила із тілом дівчини повільно опускається у землю і зникає, наче потопаючий корабель. На місці брили утворюється провал, химерне пульсуюче бузкове сяйво, що виривається з нього, заповнює усе навколо. Несподівано з провалу вилізло створіння, наче зроблене із сотень змій. Воно швидко поповзло у сторону лісу. Слідом за цим створінням з провалу виповзають та вистрибують не менш потворні істоти. У деяких з них багато очей, у інших одне, або взагалі немає жодного. Дехто із цих потвор схожий на павука, дехто на ящірку, але багатьох із них важко навіть описати. Вони хапають людей у звірячих шкурах, що стоять навколішках і жеруть їх. Отець Микола спостерігає за цим жахливим дійством та відчуває, що має щось робити, але він закляк, він не може рухатись, його охоплює страх, хоча він розуміє, що потвори не бачать його і проходять повз. Наче гарматний постріл, пролунав грім. Від несподіванки Отець Микола підняв голову і побачив зірку, що падає. Вона швидко наближається, перетворюючись на велику вогняну кулю. Потвори заметушились і закричали ріжучими слух голосами, переповненими панічним страхом. Нарешті вогняна куля впала на землю, підкинувши у повітря та розколовши декілька кам’яних брил і спепеливши більшість потвор. Із вогню, що тепер панує навколо, вийшов Янгол. Він охоплений полум’ям, але він не горить. Потвори, що залишились, намагаються тікати, але Янгол підняв руку, полум’я розширилось та спепелило їх. Отець Микола впізнав цього Янгола. Саме він прийшов колись до нього і наказав прийняти постриг. Раптом полум’я зникло, Отець Микола опинився на своєму подвір’ї. Навколо темно. Він ледь може розгледіти свою хату. Він знов почув зозулю. Її жалісний спів лунає десь близько. Отець Микола крутиться на місці, намагаючись визначити, де саме співає пташка. Чомусь для нього це здається дуже важливим. Спів стає все більш голосним, зароджуючи у душі священика незрозумілу тривогу. Раптом його погляд зупинився на чотирьох тілах, що з’явились тут невідомо звідки. Тіла лежать на подвір’ї біля хати, накриті білими простирадлами. Зненацька ці тіла почали трястися у конвульсіях. Отцю Миколі закортіло підняти простирадла і подивитись, хто під ними знаходиться, але його увагу знов привернув спів зозулі. Тепер він розуміє, що спів лунає з хати. Він йде до дверей, відчиняє їх та заходить усередину. Він бачить свою молодшу дочку – Марічку. Вона стоїть спиною до Отця Миколи у куті під іконою. Поряд із нею стоїть якась людина, але розгледіти можна тільки темний силует. Плечі Марічки здригаються, наче вона плаче, але ридання не чутно, тільки жалісний крик зозулі доходить до вух Отця Миколи. Силует кладе руку на плече Марічки і проти її волі розгортає обличчям до батька. У цю мить Отцю Миколі здалося, ніби він почув скрип. Його молодша донечка затуляє своє личко рученятами, наче чогось соромиться. Силует бере її за руки і з силою відриває їх від обличчя. Вона розтуляє рота, здається, вона хоче закричати, попросити про допомогу, але з її вуст виривається лише крик зозулі. Отець Микола хоче допомогти своїй донечці, притулити до себе, заспокоїти, але його наче хтось тримає, і він не може зрушити з місця. Марічка продовжує відкривати рота, але вже нічого не чутно. Раптом Отець Микола помічає, як з вуст його донечки показується велика, волохата павуча лапка. Потім ще одна. Нарешті з її рота виповзає павук, за ним слідує інший. За мить Марічка починає кашляти і хапатись за горло, з її білих очей течуть чорні сльози. Отець Микола збирає усі свої сили і робить один крок до дочки, але далі йти не може. Він відчуває, як хтось тримає його за руку залізною хваткою. Він розгортається, щоб знищити, розірвати на шматки того, хто заважає рятувати його улюблену донечку і бачить того самого Янгола. Очі цієї божественої істоти горять вогнем, лице наче висічено із мармуру майстерним античним скульптором. Янгол підіймає руку і показує на двері. Вмить стіна із дверима, на яку показує посланець з неба, відривається від будівлі і зникає, наче від урагану. Вдалині Отець Микола бачить Старий Дуб. До нього від хати йде дорога, вимощена вогнем. Хата стрясається від сильних ударів. Зі стелі сиплеться штукатурка, навколо падають предмети…