Частина друга. Кара. Глава 1. Обраний

У селі Татарівка стоїть глибока спокійна ніч. Тільки собаки частіше, ніж зазвичай, перебивають співи степних цвіркунів тривожним виттям. Усі селяни сплять глибоким сном, але у хаті Отця Миколи горить свічка. За внутрішнім оздобленням його хата нічим не відрізняється від інших: ікона Богоматері у куті, піч, стіл біля вікна, кілька лав та стіни, прикрашені рушниками. Тільки висока стеля і двері, ширші, ніж зазвичай, одразу впадають в очі. Отець Микола не бажав стояти, пригинаючи голову у своїй оселі, й входити боком у власні двері, тому збудував свою хату, врахувавши свій зріст і статуру богатиря. Колись він був найсильнішим козаком на Січі, полюбляв мірятись силою з іншими і завжди перемагав. Одного разу на спір він вбив бика, розкроївши йому череп одним ударом. Той бик був єдиною живою істотою, яку він вбив. Перед своїм першим походом він прийняв постриг. Отець Микола казав, що уві сні до нього прийшов янгол і наказав це зробити. З того часу Отець Микола брав участь в усіх козацьких походах – приймав останню сповідь у вмираючих, допомагав пораненим і надихав братчиків перед битвою, але ніколи не бився з ворогом.

Отець Микола сидить, а якщо точніше – нависає над столом, що поряд з ним здається іграшковим. Він тримає у руках гусяче перо і каліграфічним почерком обережно виводить букви на напівпустому листі книги, переписуючи Старий Заповіт, що лежить поряд, відкритий на Книзі Іова. Цю роботу Отець Микола міг би виконувати і зранку, але останні декілька днів йому не спиться. Він хвилюється за свою жінку. Він знає, що Соломія робить богоугодну справу, доглядаючи Власту, адже кожен християнин повинен допомагати ближньому своєму. До того ж Отець Микола давно знав Бондаря і Власту, часто заходив до них у гості, він також хрестив Дмитра та Андрія. Але чомусь у глибині душі він відчуває, що треба триматись подалі від горя цієї сім’ї.

Посопування чотирьох дітей, що мирно сплять у сусідній кімнаті, перервав цокіт копит та іржання коней надворі.

– Дякую вам, хлопці, – почув священик милий для нього голос дружини.

Скоріше серцем, аніж слухом, він відчув знайомі легкі кроки на ґанку. Нарешті двері обережно відчинились, і він побачив свою дружину.

– Привіт, Миколо, – тихим голосом промовила Соломія, посміхнувшись.

– Вітаю тебе, Соломіє, – відповів Отець Микола, намагаючись надати своєму обличчю серйозний вигляд. Зазвичай він називав свою жінку по імені, коли хотів зробити вигляд, що сердиться. – Ти чого так пізно?

– Михайло нарешті повернувся додому. Не хотіла їм заважати.

– Могла б ранку дочекатися. Михайло, напевно, тебе не виганяв.

– Не сердься, Миколо, – промовила Соломія, підійшла до Отця Миколи, присіла поряд із ним і обійняла. – Мені чомусь тривожно на душі. Я побачила червоний місяць, і мені дуже додому захотілось. Це все ж таки погана прикмета.

– Це усе дурниці, – прошепотів Отець Микола і пригорнув свою жінку до себе своєю богатирською рукою. – Всі ці прикмети від лукавого. Він спокушає ними слабкі душі. Треба вірити у Бога, а на усе інше не звертати уваги, і усе буде добре. Усе життя тобі це кажу, а ти досі віриш у ці нісенітниці.

– Я розумію, Микола, але нічого не можу із собою зробити. Не гнівайся, будь ласка.

– Ти ж знаєш, я не можу на тебе гніватись. Просто я дуже хвилювався. Будь ласка, не ходи так пізно сама.

– Добре, – всміхнулась Соломія. – Але я не сама була. По дорозі я козаків зустріла. Гарні хлопці. Вони мене проводили до самого дому. Мене, мабуть, Бог береже.

– Усе одно, прогулянки вночі до добра не доведуть.

Декілька хвилин вони просиділи мовчки. Отець Микола заспокоївся. Його жінка і діти поряд із ним, під одним дахом. Це усе, чого він бажає. Це єдине, що має для нього значення.

– Як ти тут сам із діточками впорався? – порушила тишу Соломія. – Тарасик з Павлом не бешкетували?

– Ні, усе було гаразд. До того ж Марфа дуже допомагала по господарству і за молодшими доглядала. Зовсім вже доросла стала. Така вже господиня. А красуня яка! Мабуть, скоро сватів доведеться приймати.

– На усе воля Божа. Як так час швидко промайнув? Начебто, ще учора Марфа ходити вчилась, а тепер вона майже жінка, і в неї двоє молодших братів і одна сестричка. Як добре, що Бог нас ними благословив… Я, мабуть, спати піду. Треба завтра знов до Михайла та Власти йти.

– Добре, – промовив Отець Микола із приреченістю у голосі. – Тільки дочекайся, коли діти прокинуться, вони дуже за тобою скучили. Особливо Марічка. Вона майже кожну годину питала: «Коли матуся повернеться?»

– Дочекаюсь, Миколо. Може, ти теж спати підеш?

– Ні, я ще трохи попрацюю.

– Тоді на добраніч, любий.

– На добраніч, кохана.

Соломія встала та пішла у іншу кімнату. Отець Микола чомусь не схотів, щоб його дружина вирішила, що він не спить через неї. Він завжди боявся показати слабкість перед Соломією. Це нерозумно і якось по дитячому. Але незважаючи на усі роки, які вони провели разом, Отець Микола завжди відчував себе поряд із нею закоханим підлітком.

Погладивши свою чорну із сивиною бороду, Отець Микола продовжив переписувати Старий Заповіт. Його тривоги минули. Тепер в нього на душі спокійно. Раптом він відчув втому. Він намагається боротися зі сном, але його повіки усе частіше закриваються, не підкорюючись його волі.