Глава 23. Угода

– Ти хто такий і звідки мене знаєш? – суворо запитав Бондар у жебрака.

– Не хочу обтяжувати славетного пана своїм ім’ям, а щодо Вас, то хто на Січі не знає Михайла Бондаря? – спитав жебрак підлабузницьким тоном.

– На козака ти не схожий, – зазначив Бондар скоріш для себе, ніж для когось ще. – Ти звідки тут узявся?

– Я вже дуже давно мешкаю у цих місцинах.

– Щось я тебе тут раніше не бачив.

– Колись ми вже зустрічались, просто Ви мене не помітили.

– Ти починаєш мені набридати! – почав дратуватись Бондар. – Кажи, що тобі треба!

– Та нічого такого. Просто я почув вашу розмову. Ви й справді так вважаєте?

– Ти про що?

– Ви сказали, що мертвих неможливо повернути, Ви справді у це вірите?

– Я бачив смерть багатьох людей, багато хто із них загинув від моєї руки, і жоден із них не повернувся з того світу, тож я відповім на твоє питання – я справді не вірю у повернення мерців.

– А якщо я скажу, що Ви помиляєтесь? Якщо я Вам скажу, що маю владу над життям та смертю і, якщо потрібно, можу повертати померлих?

Бондаря настільки спантеличили слова жебрака, що він на кілька хвилин не знайшов, що сказати. Він дивиться на цього жебрака і не може зрозуміти, чи насміхається той з нього, чи цей дивак просто пришелепуватий.

– Я скажу, що ти божевільний! Косар, ти чув, що цей сіромаха каже? Кому, як не тобі, знати про смерть? Дехто навіть каже, що вона у тебе закохана. До того ж, ти вбив ворогів більше за чуму. Розсуди нас. Чи повертаються мерці з того світу?

Тільки тепер Бондар помітив, що Косар якось притих. І дивиться він на нього якось дивно. Не відводячи очей. Він взагалі якось закляк.

– Ти чого, побро? Чого на мене так дивишся?

Але Косар не відповідає. Його очі стали скляними, права рука лежить на столі, сам він трохи нахилився вперед. У цій позі він застиг. Трохи п’яний Бондар поступово почав розуміти, що у шинку стало дуже тихо. Він роздивився навколо і одразу протверезів. Усі інші теж завмерли. Гонта скоса дивиться на Бондаря, дехто з його посіпак витріщились на стіл, деякі роздивляються свої чарки. Шинкар стоїть за прилавком, опустивши очі вниз, наче не в змозі відірвати погляд від своїх чобіт, його жінка, несучи до когось піднос із їдлом, завмерла, піднявши одну ногу у повітря. Козаки у шинку теж позавмирали, наче статуї, дехто стоїть, розставивши руки, дехто сидить, схопивши за плече свого співрозмовника чи відкривши рота, щоб стрясти шинок своїм реготом. Шумейко завмер у повітрі, зістрибуючи зі стола. Остап Грабар закинув голову назад, наклонивши чарку, але горілка застигла у повітрі, наче чудернацька бурулька. Завмерло навіть полум’я у свічках.

Бондар зблід, але у його серці немає страху. Він дивиться на жебрака і не може второпати, що коїться.

Жебрак посміхнувся. Бондарю здалося, що він почув скрип, наче від шкіряного сідла, коли посмішка розтягнула неприродно бліде лице його загадкового співрозмовника.

– Чому людям завжди потрібні докази? – задав жебрак риторичне питання. Його голос змінився з підлабузницького на жорсткий та владний. – До речі, я, на відміну від твого друга, знаю смерть особисто, і повір мені, вона не відає, що таке кохання, але з нею все ж таки можна домовитись.

Посмішка на обличчі незнайомця розтягнулась ще більше. Він трохи відкрив рота. Бондар знову почув скрип і побачив, що в незнайомця немає зубів.

– Знаєш, я міг би тебе так не приголомшувати, але, гадаю, ти впораєшся, – жебрак знов трохи пом’якшив свій голос. – До того ж, ви, люди, так мені набридли. Я б хотів повернутись у свій власний світ, чи принаймні змінити цей. Я так довго грався з вашими життями та долями, щоб хоч якось розігнати нудьгу від перебування на Землі. Але ви такі однакові. Більшість людей бажає влади, грошей, кохання. Це так нудно. Може, ти мене чимось здивуєш?

– Хто ти такий?!! – скипів Бондар.

Трохи піднявшись зі свого місця, Михайло вхопив незнайомця за плече і одразу відпустив, відчувши, як під кобеняком у незнайомця заворушилось щось схоже на кубло змій.

– Коли я з’явився, в іменах не було необхідності. Імена необхідні тільки людям. Вам так легше жити, але я ніколи не збирався запам’ятовувати сотні імен, які ви мені давали. Тож ти мені скажи, хто я такий?

Бондар вийняв з-під сорочки потемніле срібне розп’яття із ладанкою, перехрестився та сплюнув три рази через ліве плече. Але це тільки визвало у незнайомця напад скрипучого гортанного сміху.

– Тож ось за кого ти мене маєш? Ти мене розчарував. Ти так багато бачив, стільки пережив і все одно віриш у ці казочки? Хіба я виглядаю так, як мене змальовують ваші святі отці? Хіба в мене є рога чи копита, чи, може, ти бачиш в мене хвіст? Я з іншого світу. Я існував задовго до того, як у людей виникли релігії та культи, до того, як люди спочатку вигадали, а потім вирішили, що зрозуміли різницю між добром та злом. Я був, коли ще не було життя, я був, коли не було світла. Я є темрява. Я є морок. Я є суть.

– Тож, чого ти хочеш?

Бондар намагається казати твердим спокійним тоном, бажаючи скрити від істоти, що сидить перед ним, своє горе і смуток. Але все ж таки його не покидає відчуття, що це марно. Михайлу здається, що очі істоти, хоча і скриті каптуром – дивляться всередину нього та бачать усі почуття та думки.

– Я хочу розважитись. Мені набридло спостерігати за вашими сварками та війнами, мені хочеться стрясти цей світ.

– Тоді, може, скажеш, нарешті, чого тобі від мене треба?

– Мені від тебе? Ти задаєш невірне питання. Що тобі треба від мене? Адже ти усього лише людина, люди ні на що не здатні, а я можу усе.

– Мені нічого від тебе не потрібно. І я тебе не кликав.

– Хіба? А про що ти думав останні дні? Що ти хотів зробити із собою сьогодні у лісі? Для чого тобі заряджений пістоль за поясом? Ти кликав мене. Не словами, але діями. Люди завжди так роблять. А потім прикидаються, що не бажали зі мною знатись. Тож, що тобі від мене треба, Михайло Бондар?