Глава 22. Лицемір

П’ятнадцятирічний Мустафа стояв біля вікна своїх покоїв. Його витончене, наче дівоче, обличчя було спокійним, його соколині блискучі очі дивилися на три залізні клітки, що висіли на стовпах посеред квітучої площі найрозкішнішого палацу його батька Ібрагіма-Паші. В одній з цих кліток знаходилось мертве тіло Еміне – старшої дружини гарему. В інших двох сиділи, звісивши ноги, два її сина – Ерем та Сулейман. Вони теж конали, проте розум ще не покинув їх. Клітки були розташовані таким чином, щоб кожен з приречених міг бачити один одного, і сини дивились на почорніле від сонця, виснажене голодом тіло своєї матері. Ерем та Сулейман стогнали від тілесних та душевних мук й тихо просили смерть прийти за ними. Такої участі не побажаєш і ворогу, але їх звинувачували в отруєнні Алпаслана – сина Паші від іншої дружини. Ібрагім-Паша назначив його своїм спадкоємцем, незважаючи на те, що той був лише третім за законом наслідування. Звісно, це не сподобалось двом старшим синам та їхній матері, і вони вирішили прибрати Алпаслана зі свого шляху. Еміне, Ерема та Сулеймана застали на місці злочину поряд із мертвим тілом третього сина Паші. Вони обідали із Алпасланом, проте вони вижили, а він ні. До того ж в Еміне знайшли пустий флакон із залишками отрути. Вони точно винні. У цьому впевнені усі. Окрім Мустафи. Він знав, що смерть Еміне та Алпаслана на його совісті. Коли помруть Ерем, Сулейман та інші його брати, у цьому теж буде винен він.

Мустафа завжди вважав себе кращим за своїх братів, а тому й більш достойним займати місце батька після його смерті. Проте він був лише шостим сином, а його мати, Арзу – однією з тридцяти дружин у гаремі батька, до того ж далеко не найгарнішою з них. Інші дружини зневажали її, п’ять старших братів зневажали його. Мустафа та Арзу не знали відмови ні в чому, вони гарно їли, ходили у багатих шатах, але завжди відчували себе ізгоями у їхньому невеликому, але розкішному світі, вони були білими воронами у золотій клітці.

За зачиненими дверима покоїв Мустафи стояло двоє яничар. Вони були непорушні, наче статуї, але хлопець відчував їхню присутність. Він знав, що Ібрагім-Паша наказав яничарам охороняти його, бо після смерті Алпаслана почав вважати, що проти нього та його синів хтось замислив заколот, адже ніхто не знав, що сталось із Озаном та Умутом – іншими двома синами.

Раптом двері відчинились, і Мустафа побачив свою матір.

– Озан помер, – замість привітання сказала Арзу.

– Це велика трагедія, – промовив Мустафа, намагаючись зобразити подив.

– Вночі він повертався у палац і впав у колодязь. Кажуть, він був п’яним. І де він тільки дістав вино? Адже мій славний чоловік, нехай Аллах приумножує його мудрість, заборонив ввозити цей напій шайтана у місто.

– Озана ніколи це не зупиняло, мати.

«Це так схоже на Озана, – подумав Мустафа. – Хамар* – його гріх. Батько та імам часто сварили його за це. Ніхто навіть і не подумає звинуватити у смерті Озана мене».

– До речі, про Умута жодної звістки, – промовила Азан із посмішкою.

– Нехай Аллах береже його.

Умут завжди цікавився торгівлею, хотів оволодіти цим нелегким, але прибутковим ремеслом. Десь місяць тому він вирушив у сусіднє місто із караваном. Караван налічував п’ятьох досвідчених провідників-бедуїнів, кілька десятків торговців та тридцять яничар, що охороняли Умута. Проте до пункту призначення ніхто не прибув. Іноді пустеля забирає людей, хоча шлях, яким йшов караван Умута, був досить коротким та безпечним. Раніше ніхто на ньому не зникав.

Азан підійшла ближче до свого сина.

– Не знаю, як ти це зробив, але я пишаюсь тобою, – прошепотіла на вухо Мустафі його мати.

Мустафа нічого на це не відповів. Навіть у стін є вуха, що вже й казати про двох яничар, що стояли за дверима.

– Ібрагім-Паша покликав мене до себе. Вперше за багато років. Мені треба йти. Бережи себе, сину мій. Скоро усе зміниться.

Арзу із ніжністю провела долонею по щоці сина й швидко вийшла за двері.

Мустафа знов подивився у вікно. Здається, Ерем вже помер, а Сулейман ще живий, хоча сказати напевно важко. Раптом Мустафа відчув, що позаду нього хтось є, хоча там була глуха стіна, і ніхто не зміг би пройти повз непоміченим. Знайоме йому відчуття страху перед потойбічним вкотре оволоділо його тілом. Мустафа повільно повернувся, й на свій подив побачив свого брата Умута, вдягненого у посірілу від бруду галабею** та бурнус***.

– Радий тебе бачити, я молився за твоє повернення, – лицемірно сказав Мустафа.

На обличчі Умута повільно розпливлась неприродно широка посмішка, почувся неприємний скрип. З його обличчям було щось не те. Воно було блідим й наче восковим.

– Ні за кого ти не молився, – промовив потойбічний гортанний голос. – Перед тобою не твій брат. Умут помер. Як ми й домовлялись.

– Тихіше, – ледь не втративши свідомість від переляку, прошепотів Мустафа. – Нас почують.

– Не почують, якщо я не схочу.

– То що ти вимагатимеш за те, що ти зробив для мене?

– Терпіння, мій юний друг. Я прийшов не вимагати. Я прийшов привітати тебе. Сулейман не доживе до світанку. Інші твої брати загинули. Звісно, не без моєї допомоги, але я був радий тобі прислужити. Коли твій старий, вбитий горем батько помре, а станеться це дуже скоро, ти отримаєш те, чого так бажав: владу, багатство, повагу інших. А зараз я залишу тебе, і ти мене не побачиш ще багато років. Але коли я повернусь, в мене буде одне прохання, яке ти повинен будеш виконати, про що б я не попросив. Ти ж мені не відмовиш?

– Звісно, я виконаю усе, що ти скажеш.

– От і добре.

Раптом у приміщенні стало темно, незважаючи на те, що надворі світило сонце і не було жодної хмаринки. Темрява поглинула істоту із обличчям Умута. Через кілька хвилин знов посвітлішало, і Мустафа знов залишився один у кімнаті. Йому стало трохи легше від того, що не треба віддавати борг одразу, але неприємне тривожне відчуття не залишало його душу. Що попросить ця істота? Вбити когось? Віддати первенця? Мустафа задавав собі ці та багато інших питань не один рік, доки не впевнив себе у тому, що істота – це плід його фантазії, як і угода із нею, а усе, що сталось із його братами – усього лише примхи долі та випадковість.