Глава 21. Хміль

Пройшло шість днів із дня похорон. Три козацьких куреня, перейшовши через Стриж, вирішили перепочити, поповнити запаси і дочекатися інші п’ять, що були у двох днях шляху звідси. Один курінь розмістився у фортеці, інші два – прямо у полі між селами Татарівка та Старосілля.

Навколо панує гарна сонячна погода. Удень припікає сонце, надвечір та уночі легкий степний вітерець дарує усім охочим легку прохолоду. У повітрі відчувається аромат кулішу, навколо лунають веселі пісні та сміх козаків, розпалених вином та передчуттям славетних баталій.

По куренях вже розповзлися чутки про трагедію Бондаря. Ті, хто вперше чує цю історію, співчутливо хитають головою. Деякі зі старих козаків, які знають Михайла особисто, знаходять його, намагаються висловити свої співчуття та натикаються на непереборну стіну байдужості і смутку, що зовсім недоречна у загальному веселому настрої. І йдуть вони подалі від Бондаря й знов підкорюються веселощам. Їх не можна у цьому звинувачувати, в цій приємній атмосфері завзяття та братерства не можна горювати – усім, хто тут знаходиться, хочеться триматися подалі від горя та лиха.

Бондар так і не з’явився удома. Йому байдуже, як почуває себе його дружина. Стоїть його хата, чи може, згоріла з усім добром? Йому все одно. П’ять ночей він провів у шинку, шість днів біля могили під дубом. І тепер, охоплений сутінками, він йде непевною ходою до шинка. Йому зустрічаються веселі компанії братчиків, молоді козаки, що йдуть під руку з гарненькими дівчатами. Усі живуть своїм життям, повністю ним задоволені.

Підійшовши до шинка, Бондар почув веселий гамір. Він відчинив двері і увійшов всередину. На вході він зіткнувся зі Шматом. Той якраз відійшов від компанії братчиків, які реготали від чергової байки Панаса. Товсті щоки Шмата розчервонілися від вина, на його обличчі розтягнулася звична для нього посмішка.

– Здоров був, Михайле, – промовив Шмат до Бондаря, прийнявши неприродно серйозний вираз обличчя.

Бондар тільки кивнув головою, Шмат поспішно вийшов надвір.

Михайла більше ніхто не помічає. Усі п’ють та веселяться, шинкар зі своєю жінкою носяться по шинку, наче скажені, тільки й встигаючи розносити пиво, вино, горілку та не дуже привабливе на вигляд їдло. Останні дні були для них дуже прибутковими, адже козаки ніколи не торгуються, скільки дістануть з шароварів, така і буде ціна.

– Горілки! – сказав Бондар шинкареві, схопивши його за руку.

– Я миттю, пане, – промовив шинкар.

Із блискавичною швидкістю шинкар метнувся за прилавок, дістав звідкілясь бутель, вщент заповнений горілкою, чарку, вхопив усе це, та швидко поставив перед Бондарем, який вже сів за стіл.

– Чи бажає ясний пан ще чогось?

Замість відповіді Бондар налив у чарку горілки та випив її залпом. Прийнявши це за негативну відповідь, шинкар побіг обслуговувати інших.

Усі зайняті гульбою. Усюди чуються веселі жарти та регіт. Козак Шумейко танцює гопака прямо на столі, його чи то друг чи то спільник – Василь Середа – невдоволено дивиться на нього. У декількох компаніях співають різні пісні, що зливалися у єдине місиво звуків. Четверо братчиків на чолі з Остапом Грабарем, чия посмішка виблискує золотим зубом, тягнуть надвір бочку з оковитою. Вони видумали пригостити чаркою кожного, хто проходитиме повз. У всьому шинку тільки Бондар і якийсь жебрак, що сидить у кутку, незважаючи на спеку, одягнений у кобеняк із каптуром, натягнутим по самі очі, не піддаються загальному веселому настрою.

– Давно я не бував у цих місцинах, – почувся Бондарю знайомий голос. – А дівчата тут які були гарні, ох і погуляв я тут колись!

Це каже Гонта. Він з веселою компанією молодиків сидить за столом поряд з Бондарем. Наче Дніпро Україну, розділяє його лице шрам, що тягнеться від лівої брови через ніс до правої щелепи. Старі козаки не люблять його, бо занадто сильно полюбляє він стрибати у гречку, саме тому Гонту завжди оточують парубки набагато молодші за нього, адже безтурботна молодість так любить йти наперекір суспільству.

Більшість з цих молодиків ніколи не знали своїх батьків, бо ті були козаками, а у козака невеликий вибір – загинути у бою чи згинути у ворожому полоні. Небагато братчиків доживають до старості, саме тому старих козаків поважають, до їхньої думки прислуховуються, навіть якщо вони не мають чинів та посад.

Майже кожна фраза Гонти викликає посилений вином регіт його молодих посіпак. Вони вибрали невдалий приклад для наслідування, але їх не слід у цьому звинувачувати. Гонта може справляти враження на незнайомих людей, проте через шрам, що спотворює його колись гарне лице, дівчата вже не закохуються у нього з першого погляду, як колись. Але все одно, Гонта був би не Гонта, якщо б у кожній місцині, де б не зупинявся, він не заморочив голову якійсь самотній жіночці.

– Слухай, Гонто, мені завжди було цікаво, а чому ти усім жінкам, з якими ти був, червоне намисто даруєш? – спитав Микита, кремезний парубок зі стрижкою під горщик.

– Це щоб із рахунку не збитись, – відповів Гонта і поплескав по важкому мішечку, який він завжди носив на поясі. – Спочатку я ці коралі розв’язую, виймаю одну намистинку та кладу у мішечок. Потім знов зав’язую і дарую це намисто жінці, із якою я був.

– Еге! – вигукнув Микита. – Треба і мені такий звичай завести!

– Куди тобі до мене! Знаєш, коли я був тут багато років тому, я теж кільком дівчатам намисто подарував. І знаєш що?

– Що? – спитав захмелілий Микита

– Таких гарних дівчат, як були тут колись, мабуть, вже і немає у цих місцинах! – усе більш розпалюючись, казав Гонта. – Було в мене тут дві квіточки…

– Ой, не кажи, Гонто! – підскочивши на тремтячі від хмелю ноги, перебив його Гнат – молодик з пушком на бороді. – Бачив би ти, що я бачив, не казав би! Є тут одна краля. Ох і гарна! Струнка, наче осина! А очі які! Одне блакитне, інше – зелене, я як її побачив, так і закохався. Навіть не зміг підійти та запитати ім’я.

– Олеся її звати! – промовив Юхим. Усі звали цього молодика Рудий через його золоте волосся і веснянки на лиці. – Усе село знає, а ти не знаєш! Але ж справді, Гонта, навіть тобі із нею не впоратися!