Глава 20. Обіцянка

Важкі двері міської ратуші із гуркотом відчинились, через них повалив розлючений натовп козаків. Були там козаки з різних куренів, різного віку та достатку, проте вони усі щось волали та трясли кулаками.

– Пробачте мені, я більше не буду, відпустіть! – ледь пробивалось крізь гамір скиглення Гонти. Красиве, наче намальоване митцем епохи Ренесансу, обличчя цього козака було сповнене жаху.

– Бог тобі пробачить! – вигукнув хтось із насмішкою.

– До стовпа його! – крикнув ще якийсь козак з натовпу.

– Я у монахи піду, будь ласка, не треба! – продовжував скиглити Гонта.

– Годі нити, наче баба, будь чоловіком, – сказав Гонті Ярема, старий, але ще міцний козарлюга із сивим чубом.

Два козака, що вели Гонту, притисли його до стовпа, що стояв неподалік від ратуші, й почали прив’язувати. Поряд із стовпом хтось вже поклав дерев’яний кий. Гонта опустив голову і мовчки дивився собі під ноги, наче слова Яреми його присоромили.

– Що очі опустив, соромно стало? Дострибався у гречку? – вигукували з натовпу.

Раптом, наче по команді, усі стихли. Гонта підвів голову, і на його обличчі розтягнулась посмішка приреченої людини, яка щойно отримала надію на порятунок. Поряд із ним стояв Косар – непримітний на перший погляд молодий козак. Вони з Гонтою познайомились ще у дитинстві. Обидва були сиротами без роду та імені. Вони гарно доповнювали один одного. Гонта потрапляв у неприємності, Косар його з них витягав. Не дивлячись на його молодість, Косаря знали усі. Його несамовитість у бою й майстерність вбивати вселяли повагу і страх у серця ворогів та друзів.

– Тому, хто захоче його вдарити, спочатку доведеться пройти повз мене, – спокійно, але з погрозою у голосі промовив Косар.

Навколо почався легкий гамір, козаки невпевнено дивились то один на одного, то на бойову косу, яка висіла у шкіряному кожусі за спиною у Косаря. Якщо хтось не бачив, як майстерно цей молодий козак володіє своєю улюбленою зброєю, то принаймні усі про це чули. Потроху козаки почали розходитись. Вже через кілька хвилин на площі біля ратуші не залишилось нікого, окрім Косаря, прив’язаного Гонти, Яреми та ще чотирьох старих козаків. Ярема підійшов до Косаря і подивився йому прямо у вічі.

– Громада осудила цього пройдисвіта, – суворо сказав Ярема. – Це стародавній закон, якому слідували діди наших дідів. Тож, якщо хочеш мене зупинити, витягай свою зброю, подивимось, чи правда те, що про тебе кажуть.

Ярема нещодавно одружився на молодій дівчині, тому справа була не тільки у козацькому законі, хоча він його дуже поважав. Він хотів показати усім, що трапляється із перелюбниками.

Гонта, впевнений у тому, що його врятовано, знов занепокоївся.

Косар не відводив очей від Яреми. І не можна було зрозуміти, що він відчуває. Напруга зростала. Інші чотири козаки підійшли ближче, аж раптом Косар зробив шаг убік, пропускаючи їх. Не через страх, але через повагу. Для таких, як вони, козацьких закон – не пусте місце, для них це і є життя.

– Що ти робиш? – перелякано спитав Гонта. – Не підпускай їх до мене.

Косар застиг на місці, не дивлячись на свого друга. Ярема повільно підійшов до Гонти, узяв кий та з усієї сили вдарив закляклого від жаху Гонту по плечу. Вдарив він так сильно, що було чутно хрускіт кісток. Гонта заволав від болю. Інші чотири козаки повторили за Яремою. Під ударами їхніх старих, але ще міцних рук Гонта втратив свідомість.

Сонце повільно піднялось у зеніт. Настав полудень. Увесь цей час Косар простояв біля Гонти, і ніхто більше не насмілився до нього підійти. Настав час обіду. За козацьким законом Гонта спокутував свою провину перед громадою й міг бути вільним.

Косар підійшов до свого побратима, витягнув кинджал з-за очкура й перерізав мотузки. Знесилений Гонта впав, Косар підхопив його та обережно поклав на землю.

– Все скінчилось? – спитав Гонта слабким голосом, ледь відкривши очі. На його плечах та боках було п’ять величезних темно-синіх синців.

– Так, тепер ти вільний. – відповів Косар.

– Якщо випаде нагода, я помщусь комусь із тих, хто зробив це зі мною. Нащо ти їх до мене підпустив?

– По-перше, тебе засудили справедливо, й стусани ти отримав не просто так. Тому мстити нема за що. По-друге, краще подякуй мені, що я тебе сам києм не відходив. Жінка, з якою ти милувався, заміжня була.

– Так вона сама хотіла, – хтиво посміхнувся Гонта.

– Яка в біса різниця, ти що, законів козацьких не знаєш?

– Добре, я більше не буду.

– Ні, мені цього недостатньо, – взявши Гонту за грудки, розлючено процідив крізь зуби Косар. – Сьогодні я врятував тобі життя. Я поставив на кін свою честь. Тому поклянись мені, що припиниш стрибати у гречку.

– Я клянусь своєю душею і всім, що в мене є, я більш ніколи не осоромлю жодну жінку, – випалив Гонта, чудово розуміючи, що з люттю Косаря краще не жартувати.

– Краще тобі стримати клятву, друже, бо якщо ти цього не зробиш, мені доведеться самому тебе вбити.