Глава 19. Божевілля

Почало сутеніти. Бондар не помітив, як опинився біля своєї хати. Неблизький шлях від фортеці наче зайняв кілька хвилин. Власта вже не пручається. Раптово нею оволоділа неприродна покора. Несамовиті крики, наповнені люттю, змінились на ледь чутні благання.

Нарешті Михайло та Власта зайшли у хату. Бондар відпустив свою дружину. Вона, фізично і душевно знесилена, впала прямо на підлогу та тихенько заплакала. Бондар сів на невеличку лаву біля пічки та запалив свічку. Тільки тепер він помітив труну, що стоїть на двох ослінчиках біля вікна. У цій труні лежить його молодший син Андрій. Він вдягнений у новенькі чоботи, білу сорочку та сині шаровари, підперезані червоним поясом. Бондар не питає себе: де Власта узяла новий одяг для Андрія? Як так швидко була збита труна? Він знає – вона може командувати людьми не гірше курінного отамана, і якщо його жінка поставить ціль, вона будь-що її доб’ється. «Була б Власта чоловіком, стала б вже Гетьманом» – жартували про неї в окрузі, звісно, якщо її не було поблизу. Зараз деталі не цікавлять Бондаря. Він дивиться на обличчя свого мертвого сина. У напівтемряві він не бачить мертвотно-блідої шкіри Андрія. У світлі свічі здається, що на щоках сина знов грає рум’янець, що він просто спить глибоким сном. На мить Бондар згадав свої мрії, про те, яким Андрій міг би стати гарним та вправним козаком, про те, яке майбутнє могло його чекати. Михайлу здалось, що ці мрії не пішли разом з його сином, що усе це ще може статись.

Думки Бондаря знов перервала Власта. Вона стала перед ним на коліна, склавши руки, наче у молитві.

– Я благаю тебе, Михайле, ради усього, що було між нами, Богом тебе заклинаю, врятуй Дмитра. Ти зможеш. Я знаю, ти зможеш. До твого слова прислухаються. Будь ласка, Михайле.

Бондар дивиться на свою жінку і не впізнає. Вона наче постарішала на десять років. На її обличчі з’явилися зморшки. Не пам’ятає він також, щоб вона колись розмовляла таким жалісним тоном. Якщо хтось ще учора сказав би Бондарю, що Власта буде його благати, він би розсміявся. Ці зміни у любій жінці могли б його здивувати чи навіть злякати, але йому все одно, порожнеча витіснила любов з серця.

– Тобі треба поспати, – сказав Бондар тихим голосом.

Нічого не відповівши, Власта піднялась з колін, сіла на ослін біля труни та, схрестивши руки на колінах, опустила голову.

Це найдовша ніч у житті Бондаря. Час тягнеться безжально повільно. За вікном темно. Не можна розгледіти ні тину біля хати, ані деревця, яке Михайло посадив кілька років тому із своїми синами. Бондарю почало здаватися, що кімната, у якій він сидить, знаходиться десь поза межами цього світу. Наче вона дрейфує у безмежному океані мороку. Події минулого дня наче опинились десь далеко і відділяють їх не години, а версти – сотні, тисячі верст. А може, і не було цих подій? Можливо, завжди були і завжди будуть тільки Бондар, Власта, Андрій у труні, ця кімната і свічка, що рятує їх від жадібної, ненаситної темряви? Усі ці думки так поглинули Бондаря, що він знов не помітив, як минув час і настав світанок. Десь заспівав півень. Михайло подивився на Власту, вона теж дивиться на нього, але якось дивно, з-під лоба, легенько похитуючись назад і вперед. Бондар помітив у її очах відтінок безумства.

У двері постукали. Бондар підвівся і відчинив. На ґанку стоїть козак, десь за три кроки позаду нього стоять ще троє. Поряд із ними маленька, худа жінка із невеличкими зморшками, що розходяться, наче промінчики, від куточків її добрих печальних очей. Це Соломія – жінка Отця Миколи. Вона одягнена у білу сорочку та просту чорну плахту. На голові в неї коричневий очіпок, обв’язаний чорним платком.

– Нас Стус послав. Вже усе готово, – сказав козак, що стояв на ґанку.

Бондар нічого не відповів, тільки відійшов назад і кивком голови запросив посланців до хати. Першою зайшла Соломія й мовчки стала біля Власти. Козаки теж увійшли й, боязко дивлячись на жінку Бондаря, узяли труну на плечі та обережно винесли надвір. Всупереч очікуванням, Власта нічого не сказала, не здійняла гамір, вона навіть не повернула голови, тільки почала ще більше розхитуватись назад і вперед. Бондар затримав погляд на дружині, йому захотілось щось їй сказати, але слів не знайшлось.

– Я побуду із Властою, за це можеш не хвилюватись, – тихо сказала Соломія.

Бондар мовчки вийшов й закрив за собою двері. Він узяв кришку від труни, що лежала на ґанку, обвів козаків швидким поглядом й кивком голови у їхню сторону дав зрозуміти, щоб вони йшли за ним. Так вони і пішли по селу – Михайло попереду, чотири козаки з труною позаду. Бондар йде швидко, козаки ледь поспівають за ним. Він наче знов у бою, наче знов веде за собою військо, тільки ворога ніде не видно.

Село наче вимерло. На сільських вуличках ані душі, хоча у цей час селяни зазвичай ідуть працювати в поле. Тільки час від часу у вікнах хатинок можна помітити чиїсь обличчя.

Проходячи повз шинок, що розташовувався на околиці села, одинока похоронна процесія на чолі з Бондарем зустріла Тимка – п’яного, як і завжди. Він зупинився, подивився спочатку на Бондаря, потім на труну з Андрієм і, не в змозі нічого зрозуміти своєю хмільною головою, почесав свій червоний ніс, протер очі та й пішов собі своєю дорогою.

Нарешті ця невелика і дивна похоронна процесія вийшла на стежку, що веде до Старого Дуба. Бондар збавив крок, адже, чомусь, коли він рухається, у всьому, що його оточує, наче знов з’являється сенс. Кущі, що ростуть обабіч стежки, земля під ногами, небо, це чисте, холодне небо байдуже-блакитного кольору. Усе це тут не просто так. Лише б не зупинятися, якщо б можна було ніколи не зупинятися й ніколи не дійти до своєї цілі. Але попереду показалися широкі, міцні гілки Старого Дуба.

Біля Дубу вже не так багато людей, як було у будівлі головного куреня. Мало хто захоче дивитись на те, що станеться далі. Немає Стуса. Мабуть, йому стало зовсім зле. Немає і братів Пономаренків, які останнім часом не відходять від свого діда. Не прийшов також і отець Микола. Тут тільки Шмат, Лиса, купка козаків, декілька селян і Дмитро, що стоїть на колінах зі зв’язаними руками і ногами.