Глава 18. Фатум

Легкий весняний вітерець колихав гілки Старого Дуба. Зелене листя, яке кілька днів тому прийшло на зміну брунькам, робило це могутнє дерево схожим на старого, але ще міцного, пишно вдягненого козака. Весняне сонце, пробиваючись крізь листя, осяювало своїми промінцями Власту та Михайла, що стояли поряд з величезною розколотою навпіл кам’яною брилою.

– Ти мене не кохаєш! – промовила Власта, схрестивши руки на грудях, дивлячись кудись вгору, поміж гілок Старого Дуба.

– Кохаю усім серцем, – всміхнувшись, відповів Бондар.

– Ні, не кохаєш!

– З чого ж це ти так вирішила, Власточко?

– Тому що ти їдеш від мене невідомо куди, невідомо навіщо.

– Ти знаєш, навіщо я їду. Твій батько хоче за тебе калим.

– Мій батько взагалі не хоче, щоб я за тебе виходила, – промовила Власта до Бондаря майже лагідно. – Тому й просить так багато. Давай втечемо.

– Я не можу йти проти волі твого батька.

– Якби ти був справжнім чоловіком, мені б не потрібно було тебе вмовляти. Ти б вкрав мене й повіз звідси.

– Досить, Власто! – сказав суворо Бондар. – Це вже вирішено. Я пообіцяв твоєму батьку, що дістану гроші. Моє слово закон.

– Твоє слово – це усього лише слово! Де ти візьмеш такі гроші?

– Піду найманцем. Це вже моє діло.

З прекрасних, трохи розкосих очей Власти потекли сльози. Її губи затремтіли.

– А якщо із тобою щось станеться? Якщо тебе вб’ють? Ти про мене подумав? А якщо я вже ношу твою дитину?

На обличчі Бондаря одночасно відобразились радість і переляк.

– То ти… – розгублено пробубонів Бондар. – Тож я… Стану батьком?

– Я не знаю! – вигукнула Власта, наче Бондар був десь далеко, а не поряд із нею, піджала свої губи і відвела від нього свій погляд.

Бондар підійшов до неї і обережно узяв за плечі. Вона уся тремтіла чи то від страху, чи то від люті.

– В нас буде дитина? – лагідно спитав Бондар.

– Не буде. Я просто не хочу, щоб ти їхав. Що я буду робити, якщо ти не повернешся?

З очей Власти потекли сльози. Бондар обійняв її.

– Я повернусь, не хвилюйся.

– Чого це ти так у цьому впевнений?

– Зі мною поїде мій старший брат.

– Через це я хвилююсь ще більше. Він шибайголова – собі могилу знайде і тебе із собою потягне.

– Заради тебе, якщо потрібно, я із того світу шлях знайду, – промовив Бондар, всміхнувшись.

Власта подивилась на Михайла серйозним поглядом. Вона відсторонилась від нього й вперла руки у боки. У її очах наче промайнула блискавка, що провіщала бурю.

– Востаннє тебе прошу, залишся, – суворо, із відтінком загрози у голосі сказала Власта.

– Ти ж знаєш Власточко, я роблю це заради нас, заради наших майбутніх дітей. Якщо ми зараз поїдемо звідси – будемо вигнанцями, проклятими твоїми батьками і самим Богом. Я обіцяю тобі, коли я повернусь…

– Мені не потрібні твої обіцянки! Якщо ти так бажаєш поїхати – їдь. Але знай, довго чекати на тебе я не буду. Залицяльників в мене вистачає.

Її губи стиснулись, щоки почервоніли, очі палали вогнем. Вона була прекрасна у гніві. У такі миті Бондар кохав її ще дужче. Власта постояла ще трохи, наче хотіла пронизати Михайла поглядом, розвернулась і пішла по стежці, що вела до села.

Михайло не спинив її. Він дивився, як вона йде, намагаючись закарбувати у своїй пам’яті її образ.

Листя Старого Дубу колихалися на вітру, поширюючи навколо звук, схожий на шепіт. Велике, могутнє дерево наче бажає щось сказати на своїй незрозумілій мові, але його, як завжди, ніхто не слухає.

– Ти будеш моєю, – прошепотів Боднар, заглибившись у свої думки.