Глава 17. Суд

Поволі у фортеці зібрався різноманітний люд. Сюди зійшлись козаки, що вештались по найближчих селах, дехто з них прийшов пішки, без коня, у простих брудних сорочках, у дірявих штанях та старих чоботах, а дехто і зовсім босий. Відрізнити таких козарлюг від простої голоти можна хіба що по оселедцю та шаблюці, яку жоден справжній козак ніколи не проп’є. Прийшли також декілька куркулів, виряджених у кептарі та шаровари з дорогого сукна, наче на ярмарок. Були тут також і селяни, дехто з поваги до козацького закону, дехто через цікавість, адже не часто можна побачити такі події на цій землі.

Також у супроводі двох старих козаків на коні без сідла прибув староста Старосілля – Петро Лиса. Лиса – відомий козак, але знають його не за подвиги, а за жадібність, хоча, бувало, у бою він проявляв неабияку мужність, особливо, якщо справа стосувалася наживи. Він ніколи не давав у борг, не подавав милостиню, не було такого, щоб він хоча б раз пригостив кого-небудь чаркою горілки у шинку, хоча сам залюбки пригощався за чужий рахунок. Лиса і сам якийсь сірий, ходить завжди у старій пошарпаній сорочці і полинялих шароварах, він дуже сутулий, завжди дивиться на всіх знизу вгору хитрим оцінюючим поглядом. Усі, мабуть, вважали б його звичайним сіромахою, якщо б не великий паркан, що скривав його хату від людських очей, а з-за цього паркану день і ніч було чутно гарчання трьох найлютіших у всій окрузі вовкодавів. Також по розповідям козаків, з якими він ходив у походи, приносив Лиса з кожного герця немало коштовних трофеїв, але нічого з цього добра не тратив і не пропивав. Багато хто ще пам’ятає пишне весілля, влаштоване Лисою своїй дочці Власті та Михайлу Бондарю, що три дні гриміло на всю округу. Хоча більша частина витрат була покрита з багатого калиму, без якого, всупереч православним традиціям, Лиса не віддавав свою красуню дочку заміж. Саме через цей калим Бондарю довелось зникнути приблизно на вісім місяців, стати найманцем, брати участь у чужій війні за сотні верст від рідної землі, дертися на стіни неприступних фортець, над якими майоріли прапори невідомих йому лордів, різати горлянки ворогів, нога яких ніколи б не ступила на козацьку землю, але за усе це гарно платили.

Через усі ці розповіді серед люду ходили чутки, народжені у п’яних балачках у шинку, про те, що за великим парканом стоїть гарний дім із золотими сходинками на ґанку та підлогою з чистого срібла, а всередині усюди алмази, рубіни та позолота. Тимко – колись славний козак, а тепер – відомий на всю Січ п’яниця та базікало, усім розповідав, що власними очима усе це бачив і додавав, що пси у Лиси прикуті золотими ланцюгами. Насправді за великим парканом стояла облуплена хата з трухлявим солом’яним дахом, у хаті стояла невелика пічка, простий стіл та три ослінчика, але у брехні, як ведеться, є частка правди. Під дерев’яною стелею хати виритий невеличкий погріб, у ньому стоять два сундуки з коштовною трофейною зброєю, декількома мішечками із золотими та срібними турецькими монетами та інше більш-менш коштовне добро. Кожного вечора Лиса приходить до своєї хати, спускається до льоху, відчиняє сундуки зі своїм скарбом, перераховує монети та перевіряє, чи усе на місці, а якщо є нагода, поповнює своє багатство зекономленою монеткою.

Нарешті, незграбно переступаючи поріг, тримаючи своє велике черево руками, наче боячись, що воно впаде, зайшов у курінь Панас Шмат – староста Татарівки. Цей доброзичливий сміхотливий козак любить попоїсти, попити та поспати, але якщо хтось звертається до нього по допомогу, то мало хто окрім нього може так швидко та вправно усе зробити, що начебто він і з місця не зрушив, а проблему вирішив.

Усе готово до суду. Усередині куреня розчистили місце, відсунули столи, прибрали лави, крім тієї, на якій сидить Бондар.

Усі зібрались усередині головного куреня, але суд не розпочинається. Можливо, через повагу до віку та стану здоров’я білолісського старости Богдана Стуса, але скоріш за все через те, що ніхто не може відважитись першим узяти слово. У повітрі повисла тиша. Тільки час від часу чується шаркання ніг об підлогу, покашлювання і відривчасті перемовки, що виникають то тут то там і зникають також раптово та швидко, як і розпочались.

Нарешті, переїхавши через міст, у західні ворота в’їхав віз, у якому на простій соломі лежить старий Стус. Із ним їдуть двоє дужих хлопців, схожих один на одного, як дві краплі води. Це близнюки Іван та Олесь Пономаренки – його онуки, один з них править кобилою, другий сидить позаду воза, звісивши свої ноги.

– Тпру! – вигукнув Іван, зупинивши віз майже біля входу до головного куреня.

– Іван, я за ноги, а ти під пахви візьми, – сказав Олесь.

– Тільки обережно, телепні! – почувся старечий, слабкий, але все ще владний голос Стуса. – Погрузили мене у віз, наче я колода якась, ледь Богу душу не віддав, мене і так вже кістлява за чуба тримає.

– Та годі вам, діду, ви вже який рік вмирати збираєтесь. Ви ще усіх нас переживете, – відповів Олесь.

Іван, хоча і старший за брата на пів години, більш стриманий і спокійний, тому й промовчав.

– Ти краще прикуси язика, щеня, і роби діло. Несіть мене скоріш усередину, громада чекає.

Хлопці обережно підхопили Стуса, занесли всередину, посадили його на стілець із високою спинкою та підлокітниками, на який заздалегідь постелена ведмежа шуба, і що стоїть, наче трон, на підвищенні у північній частині будівлі. Самі близнюки стали з обох боків й притримують свого діда за плечі, бо в нього немає сил навіть сидіти, але лежати йому не дозволяє гордість.

Надворі засутеніло, по всьому куреню запалили лампадки і свічки. У їхньому світлі усі раптом помітили страшні зміни, що відбулися зі Стусом. Він ледь стримується, щоб не скривити лице і не показати світу пекельний біль всередині свого тіла. Його суха шкіра, що обтягує череп, загострений ніс, впалі щоки, синці під очима, опухлі ноги – усе це вказує, на те, як близько підібралась смерть до старого козарлюги. Ті, хто знали Богдана у молодості, не впізнали б його, але Стус настільки старий, що його ровесників і навіть тих, хто був на кілька десятків років молодше його, давно вже немає в живих, тому ніхто не знає, скільки йому насправді років. Але навіть тепер мало хто вірить, що він насправді помре, адже багато хто чув, і деякі пам’ятали, скільки разів його рубили та дірявили ворожі шаблі та списи, як багато зламав він кісток, падаючи із вбитих коней у пеклі чисельних битв. Всі також знають, як часто за останні роки приймав останню сповідь Стуса Отець Микола, але кожного разу замість нього смерть поступово забирала когось іншого. Спочатку його жінку, потім зятя і наостанок доньку, яка померла під час пологів, не встигнувши побачити своїх синів-близнюків.