Глава 16. Калим

Незважаючи на суєту, що панувала навколо, Петро спокійно стояв біля посірілого від бруду намету, вдягнений тільки у чоботи та шаровари. Всміхаючись, він дивився, як його молодший брат Михайло нервово намагається застібнути ремінь на своєму старому посіченому обладунку.

– Ти диви, який важний, – засміявся Петро. – Справжній лицар!

– Дуже смішно, – огризнувся Михайло. – Замість того, щоб шкіритись, краще вдягни якусь кольчугу.

– Мені це не потрібно, – відповів Петро, граючи м’язами на оголеному торсі, вкритому чисельними шрамами. – Ти ж знаєш, мене не беруть ані кулі, ані ворожі шаблі.

– Що ти верзеш? У тебе усе тіло у шрамах.

– Так, але жодне з цих поранень не відправило мене на той світ. До того ж, усе це залізо тільки сповільнює.

Петро спокійно підійшов до свого брата й допоміг затягнути шкіряний ремінь на плечі, із яким останній не міг впоратись кілька хвилин.

– І де ти тільки узяв цей мотлох?

Михайло подивився на брата, намагаючись виглядати злим, але це не скривало страху у його очах.

– Не бійся, зі мною тобі нічого не загрожує, – серйозно промовив Петро, поклавши своєму братові руку на плече.

– Я і сам можу за себе постояти!

– Як скажеш, брате.

Раптово звідусіль заграли сурми, що передвіщали черговий штурм. Мимо Петра та Михайла на бойовому коні проїхав пан у супроводі озброєної світи. Пан був одягнений у блискучі позолочені обладунки, які повністю повторювали контури його великого черева. Підняте гостроносе забрало на його шоломі кидало тінь на товсті червоні щоки, з яких звішувались пишні вуса.

– Час іти, Михайло, – промовив Петро.

Михайло мовчки кивнув, сховав срібне розп’яття з ладанкою, яке подарувала йому матір й підвівся. Брати вийшли на великий пустир. Перед їхніми очима постала невелика, але міцна кам’яна фортеця, що височіла на пагорбі. На земляному насипу біля фортеці лежали небіжчики. Усі вже звикли до їхнього смороду, що час від часу доносився до табору поривами вітру. Недалеко від стін, наче кістки повергнутого велетня, були розкидані обгоріли дерев’яні уламки зруйнованої штурмової вежі. Навколо неї лежали обгорілі трупи. Один небіжчик сидів, скорчившись, відкривши рот у німому крику. Його пусті очниці, направлені у бік табору, викликали страх у багатьох з тих, хто мав в черговий раз йти на штурм.

У стінах фортеці та на баштах виднілись сліди від гарматних ядер, але ніде не було видно ані розломів, ані навіть тріщин. Інженери, що будували цю фортецю, гарно попрацювали. Вона була побудована у вигляді зірки. Така побудова ускладнює руйнування стін.

На стінах стояли воїни із зарядженими мушкетами у руках. Їхні худі похмурі обличчя виражали приреченість і вперту готовність йти до кінця.

Михайло та Петро підійшли до однієї з драбин і стали по обидва боки разом із іншими найманцями. Михайло озирнувся навколо. Вони із братом стояли серед людей різних національностей, що розмовляли різними мовами. Більшість із них без обладунків, деякі навіть без чобіт. Вони тут не заради честі чи обов’язку. Хтось опинився тут через нужду, хтось через жагу наживи. Це не військовий загін, це натовп, гарматне м’ясо. Михайло зрозумів це, як ніколи раніше, побачивши позаду декілька сотень латників. Вони стояли рівним строєм, заковані у начищені до блиску обладунки, озброєні алебардами і мечами.

– Вони підуть за нами по наших трупах, – сказав Михайло.

– Це ми ще побачимо, брате, – всміхнувся Петро.

Товстий пан виїхав уперед, тримаючи у руці червоний стяг, на якому золотими нитками була вишита якась чудернацька тварина.

– Той, хто пофісить на башті фортеці цей стяг, отримає фід мене дфісті монет золотом та п’ятсот – сріблом, – промовив панич.

Його гучний голос, звиклий віддавати накази, було чутно усім, але, незважаючи на велику винагороду, ніхто не зрушив з місця.

– Що я бачу?!! Нефже тут немає спрафжніх фоїніф?!!

Зібравши усю свою волю, Михайло пішов уперед, розштовхуючи усіх на своєму шляху.

– Стій!!! Повернись!!! – почувся голос Петра.

Але Михайло вже нічого не чув. У його голові сплив образ Власти. Він знаходився за сотні верст від неї, але тоді йому раптом здалось, що вона десь поруч.

– Я це зроблю! – вигукнув Михайло, підбігши до панича на коні, і майже вирвав у нього з руки стяг.

Від несподіванки на обличчі панича спочатку з’явився гнів, що швидко поступився поблажливості.

– Ось справжній фоїн!!! – прокричав панич, показуючи на Михайла, але той швидко зник, повернувшись на своє місце поряд із братом.

– Ну ти і дурень, – промовив Петро до брата.

– Фоїни… – розпочав панич натхненну промову.

– Я просто сміливіший за інших, – огризнувся Михайло.

– …Захисники цієї фортеці добре бились…

– Ти тупіший за інших! – гнівно промовив Петро. – Як гадаєш, чому ніхто, окрім тебе, не узяв цей стяг?

– …Але фони фтомлені… – продовжував панич.

– Кожен із захисників фортеці, хто має очі і мушкет у руках, буде цілитись у нас, коли побачить стяг у твоїх руках. А інші просто знімуть стяг з твого мертвого тіла і отримають нагороду.

– …Ф них немає профізії…

– То відійди подалі, якщо боїшся, – впевненим голосом промовив Михайло.

–…Ф них немає надії…

– Не будь ти моїм братом, залишився б без зубів.

–…Фони знають, що приречені…

– Якщо вціліємо після штурму, поміряємось силами, подивимось, хто залишиться без зубів.

–…Якщо фи сьогодні не фізьмете цю фортеці, то фи не чоловіки, фи…

Промова панича перервалась майже одночасно із пострілом, що пролунав зі сторони фортеці. Куля потрапила паничу у забрало, й воно опустилось із металевим брязкотом, прищемивши розкішні панські вуса. Зважаючи на відстань, це був влучний постріл.

– Заціпся і сховай стяг під обладунки, – різко промовив Петро до брата.

Поглядом Михайло виразив незгоду, але виконав наказ свого брата, швидко запхавши стяг під зігнуту нагрудну пластину.