Глава 15. Байдужість

На річці Стриж, що впадає у Дніпро, у тому місці, де з давніх часів знаходився брід, вже багато десятиліть стоїть козацька фортеця. Протікаючи із півдня на схід, річка оминає її півколом, наче тримаючи в обіймах. Спочатку тут була стоянка чумаків. Тут вони відпочивали, поповнювали запаси та ділилися новинами. Через часті набіги монголів чумаки почали будувати тут прості захисні споруди. Із старих возів вони зробили щось на кшталт огорожі та навіть приладили невеликі ворота.

Трохи згодом у цьому місці прийняли бій пів сотні козаків. Повертаючись з чергового походу, вони натрапили на монголів, що уганяли українських бранок, щоб продати їх турецьким работоргівцям. Не зговорюючись та недовго думаючи, оголили вони свої шаблі та понеслись, наче соколи, на у троє більший монгольській загін, порубали кілька десятків ворогів, схопили полонянок і, посіявши плутанину у ворожому стані, поскакали геть. Оговтавшись від несподіваного нападу, монголи розпочали переслідування.

Витривалими були козацькі коні, як і їхні вершники, але, обтяжені додатковим вантажем, почали збавляти швидкість. Нарешті козаки побачили чумацьку стоянку і, розуміючи, що від погоні їм не втекти, вирішили дати бій. Запеклою була боротьба, козаки втратили майже половину своїх побратимів, але все ж таки змогли вирвати перемогу, і кілька монголів, що залишилися від загону, пустилися навтьоки.

Риючи землю для могил, побачили козаки, яка вона жирна та родюча. Скільки не рий, не доберешся до глини. Наприкінці дня на сході від чумацької стоянки на галявині біля густого лісу, що простирався на багато верст на схід з обох сторін річки, з’явились невеликі земляні горбики із простим дерев’яним хрестом у кожній. Стоячи у могил побратимів у повній тиші, в оточенні товаришів та звільнених українських дівчат, усвідомили козаки спокійну та могутню красу цього місця й вирішили осісти тут. Козаки одружились на врятованих полонянках та почали обживати місце. Вони поставили січений дерев’яний частокіл навколо чумацької стоянки, із західними, що вели до броду, та східними воротами, збудували невеличку каплицю та тимчасові хатинки. Згодом сюди почали прибувати селяни, біглі кріпаки та інші козаки. Разом вони розширили та укріпили частокіл, з внутрішньої сторони приладили дерев’яний поміст, з зовнішньої насипали вал та поставили чотири дерев’яних башти. Посередині замість старої вони збудували кам’яну каплицю, спорудили кузню, поряд великий двоповерховий головний курінь. Це добротна та міцна будівля, у ній проводяться збори, а у разі необхідності у ній можна зайняти оборону, якщо ворог пройде через частокіл. Саме для цього вікна будівлі захищають грубі, але міцні ставні з отворами для мушкетів, а важкі дубові двері, оббиті залізом, закриваються на надійний засув. Навколо каплиці та головного куреня, наче проміні сонця, розташовані менші курені. На місці броду збудований широкий дерев’яний міст.

Селяни почали орати землю, сіяти хліб та будувати для себе хатинки за межами частоколу. Так навколо фортеці виникло три села: Старосілля – недалеко від лісу, поряд із Старим Дубом, Татарівка – за декілька верст на півдні та Білолісся на іншій стороні річки за кілька верст від броду.

Йшли роки, козаки відбивали монгольські набіги. Згодом південніше виникло ще кілька козацьких укріплень, та бусурмани вже майже не набігали на ці місцини, і завдяки цьому цей край розквітнув. З обох сторін річки виросли великі поля, засіяні пшоном, на просторих лугах пасеться жирна худоба, й тепер селяни більше не голодують і не бояться за своє життя та свободу.

Процвітає цей край. Навколо рясніють різнобарв’ям польові квіти, на галявинах бавляться польові зайці, наче хвилі, колишуться пшеничні поля, що тягнуться на багато верст. Тільки фортеця нагадує подорожньому про теперішні лихі часи війн, що спалахують та згасають по всьому світу, наче світляки у теплій літній ночі.

Давно не ходили братчики у герць. Багато козаків разом з останніми шароварами пропили вщент трофеї, здобуті своєю та ворожою кров’ю, і ходять по селах у лахмітті, наче жебраки, наймаючись до панів та куркулів, щоб заробити на чарку оковитої. Інші зовсім обабились, повибудовували собі паркани навколо хат та сидять на своєму добрі, наче квочки, відвернувшись від свого батька – степного вітру, позабувши свою матір, козацьку вольницю, промінявши свою звичну постіль – сиру землю на теплу піч. Повиростало також покоління молодих козаків – освічених, але не досвідчених у воєнній справі, знають вони католицькі канони та латину, але не зможуть розпалити багаття, щоб ворог за кілька верст не побачив. Замість шрамів на грудях від ворожих шабель та куль у них синяки на сідницях від бурсацьких лозин. Тож кілька днів тому на загальному козацькому зборі було вирішено іти усією силою на Туреччину, пощипати бусурманські береги. Через це тепер у фортеці не до любування красотами природи. Козаків тут небагато, проте відчувається якась метушня, адже у найближчий час через фортецю повинні пройти тисячі козаків із своїми конями, збруєю та військовими обозами. У кузні із самого рання кипить робота – Коваль робить підкови та кує клинки. Дехто перекочує бочки з вином, привезені від шинкаря, до погребу головного куреня, дехто несе впольовану дичину. Тільки юний худорлявий хлопець Олешко, стоячи в дозорі на дерев’яному помості, приладженому з внутрішньої сторони частоколу східних воріт, не знає, куди себе діти від нудьги. Він то витягне свою новеньку шаблю і почне махати нею, наче млин лопатями, уявляючи, що відбивається від незчисленних ворогів, що штурмують фортецю, то знов покладе її у піхви, то почне підстрибувати на місці, наче міський дурник. Цей хлопець – сирота, яких на козацькій землі багато. Колись він жебракував у цих місцинах. Багато хто давав йому поїсти. Дехто давав йому одяг. А він за це допомагав людям по господарству. Селяни та козаки полюбили хлопця і всією громадою вирішили дозволити йому жити у фортеці. Нещодавно Коваль зробив йому шаблю, а Панас Шмат подарував кобилу. Хлопець назвав її Зірочкою через те, що в неї на лобі була чорна пляма у вигляді зірки. Так і виховують його всією громадою.