Глава 14. Зрада

– Досить вже! – почувся грайливий дівочий голос з-за однієї з кам’яних брил.

– Не можу, – відповів чоловічий голос. – Мене руки не слухаються.

– Годі тобі, досить. Хтось побачить.

– Усі у полі, пшоно сіють. Ти й сама знаєш. До Старого Дуба у цей час ніхто не ходить.

– Усе одно, я сьогодні не хочу.

– Ти й учора так казала.

– Ну ти й нахаба!

– Гонта! – пролунав гнівний голос.

Напіводягнені Власта та Гонта вискочили за-за брили, наче перелякані куріпки. Власта прикривала оголені груди сорочкою. На її шиї красувалися червоні коралі без однієї намистини. Вона опустила очі, її щоки почервоніли від сорому. У погляді Гонти, навпаки, не було навіть натяку на збентеження. На його гарному обличчі розтягнулась посмішка. Увесь його вигляд казав про те, що він отримав чергову перемогу.

– Невже ти слідкуєш за мною, Косар? – жартівливо промовив Гонта.

– Гарне намисто, – промовив Косар до Власти, не звернувши увагу на питання. – Це він тобі подарував?

Власта кивнула головою, не піднімаючи очей.

– Ти обіцяв, – процідив крізь зуби Косар.

– Що саме? – спитав Гонта, награно зобразивши подив.

– Вирішив дурня клеїти? – промовив Косар загрозливим голосом й витягнув з-за спини бойову косу.

– Ти чого, побро? – випалив Гонта, і тоді у його голосі почувся справжній страх.

– Я врятував тобі життя, пам’ятаєш?

– Як я можу забути, я тобі завжди буду вдячним за це, я…

– Громада засудила тебе за перелюбство із заміжньою жінкою. То був смертний вирок.

– Так, звісно, для мене це…

– Я зганьбив себе перед громадою, поручившись за тебе. Що ти мені тоді пообіцяв?

– Послухай, Косар.

– Що ти мені пообіцяв?!!

– Я… Я пообіцяв, що більш не стрибатиму у гречку, що не осоромлю жодну жінку.

– А я в свою чергу відповів тоді, що сам тебе вб’ю, якщо не дотримаєш слова.

Гонті перехопило подих. Він намагався підібрати слова, але вони наче застрягли в його горлянці.

– І ти мені збрехав, – продовжував Косар. – Ми росли разом. Ми пройшли через стільки халеп. Ми були як брати, а ти мені збрехав.

– Нічого не змінилось, я тобі не брехав, я кохаю цю дівчину, – промовив Гонта, показуючи на Власту. – І хочу з нею одружитись.

– За дурня мене маєш?!!

Гонта перелякано дивився то на Косаря, то на свою шаблю, що лежала на кам’яній брилі на відстані витягнутої руки.

– Візьми її.

– Не треба, побро.

– Візьми свою шаблю, Гонто, я не вбиваю беззбройних.

Гонта підкорився, швидко узяв шаблю та рубанув нею згори униз, намагаючись поцілити Косарю у голову. Проте цей удар був занадто передбачуваний. Косар із легкістю відбив його й рубанув Гонті прямо по лицю. Той випустив зброю й впав на землю, схопившись руками за жахливу рану. Крізь його пальці заюшила кров. Він заскиглив, наче побитий пес. Косар зробив крок до нього.

– Будь ласка, не треба! – почав скиглити Гонта, піднявши скривавлену руку, затуляючись від Косаря. – Будь ласка!

Косар стояв над своїм колишнім другом, зціпивши зуби, до болі стискаючи руками бойову косу із скривавленим лезом. Він слухав благання Гонти і вагався. Вперше у своєму житті.

– Забирайся, – нарешті промовив Косар. – Не бажаю тебе більше бачити.

Гонта насилу підвівся й непевним кроком, хитаючись із сторони у сторону, поплентався у напрямку Старосілля, залишаючи після себе краплі крові.

Власта дивилась на Косаря очима, сповненими переляку та сорому. Проте під час швидкої бійки вона вже встигла надіти сорочку.

– Я не хотіла, будь ласка, не кажи нікому, – заблагала Власта, впавши на коліна. – Михайло ось-ось повернеться, і якщо він дізнається, я не переживу! Я зроблю все, що захочеш, тільки не кажи нікому!

– Це ж який Михайло?

– Михайло Бондар, мій наречений, – ледь чутно відповіла Власта.

– Петро Бондар, часом йому не рідня?

– Він його старший брат, зараз вони разом служать найманцями.

– Знаю його, славний козак.

– Будь ласка… – слова Власти захлинулись у сльозах.

– Припини і послухай мене, – різко промовив Косар.

Від несподіванки Власта одразу заспокоїлась, наче від удару по щоці.

– Ти повинна пообіцяти мені, що одружишся із цим Михайлом, народиш йому дітей і будеш кохати його до останнього свого дня.

– Я обіцяю!

– Добре, – промовив Косар, сів навпочіпки та подивився Власті прямо у вічі. – Запам’ятай свою обіцянку. Бо ти сама бачила, що я роблю із тими, хто не дотримується слова. Гонта був мені як брат, а на тебе мені начхати. І раптом що, я не подивлюсь, що ти жінка.

Промовивши ці слова, Косар встав, розвернувся і пішов геть, залишивши ошелешену Власту на самоті.