Глава 13. Ганьба

Вже майже полудень. Крізь великі рвані хмари пробивається сонячний промінь, даючи надію на ясну погоду наступного дня. Буревій, що лютував з ночі до ранку, майже вщух, і тепер дує легкий поривчастий вітерець, все ще прохолодний, але по-літньому освіжаючий.

Бондар сидить на пні біля хати та набиває люльку тютюном. Він одягнений у просту білу сорочку та шаровари, його босі ноги потопають у зеленій траві, наче у персидському килимі. Змахнувши з обличчя свій чорний чуб, Михайло із задоволенням закурив люльку.

– Мабуть, старий я став, – прошепотів Бондар, наче звертаючись до невидимого співрозмовника. – Куди я подів шапку та чоботи? І кинджал кудись зник. Начебто у хаті це усе залишив. І випив я учора небагато. То й грець із ними, але шкода буде, якщо кинджал загубив. Все ж таки трофей.

– Ну чого ти тут розсівся? Ще й розмовляє сам із собою, зовсім останні клепки втратив, чорт старий? – почув Бондар голос своєї жінки, що стояла на ґанку, вперши кулаки в боки.

– Та не такий вже я старий, Власточко, – усміхнувся Михайло.

– Ти диви, смішно йому! Біда мені з вами – трьома ледарями! Один якщо не у шинку, то сидить на пні і курить люльку, інший цілими днями герцює на коні навколо села, як бусурмен якийсь, хоча б Дмитро останнім часом до лісу на полювання ходить і той майже нічого не приносить! А я цілими днями тільки те й роблю, що готую та перу!

– Чого ти, любонько? Ми ж козаки, тяжко нам сумирно жити, от ми і не знаємо, куди себе діти. А хлопці ще навіть пороху не нюхали!

– Отож і понюхають! Поїдете у герць до бусурменщини і познімають вам усім голови, а мені тоді що робити на самоті з усім господарством?

– Годі тобі, хто ж нас здужає? – відповів Бондар, підвівшись.

Михайло підійшов до своєї жінки, обхопив її все ще струнку талію, підняв з ґанку над собою та поставив на землю.

– Ще є сила в м’язах моїх! – вигукнув він жартома. – То й хлопців зберегти зможу!

– Як був ти у молодості телепнем, то й роки тобі розуму не додали, – промовила Власта, всміхнувшись, легенько ляснувши чоловіка долонею по плечу.

Десь далеко зі сторони лісу почувся гамір. І защемило щось у грудях Власти. Стрімко звільнилась вона від обіймів чоловіка та втупилась в ту сторону, звідки йде шум. Її серце стислося й трохи закололо. Нею оволоділо якесь дивне занепокоєння. Це відчуття на межі між інстинктивною інтуїцією та якимось надприродним шостим чуттям, це може відчувати тільки матір, дитина якої потрапила у лихо, саме це і відчуває Власта. Бондар теж відчув недобре, але це почуття іншого роду, адже він хитрий та досвідчений воєвода та із легкістю може розпізнати, коли в голосі натовпу закипає гнів.

Юрба швидко наближається. Попереду двоє козаків ведуть когось із зв’язаними за спиною руками. Він дуже брудний, скуйовджене волосся звисає з опущеної голови, що метляється із сторони у сторону. Ноги цього сіромахи тремтять і підгинаються, тому його «конвоїри» не ведуть, а скоріш волочать його. Трохи позаду йдуть кілька десятків чоловіків та жінок. З боків підтюпцем біжить дітвора, час від часу забігаючи уперед, намагаючись заглянути у лице бранцеві, та знову відстаючи. Четверо селян, трохи відставши від основного натовпу, несуть на пастушому плащі щось важке.

Бондар і Власта застигли на місці, спостерігаючи за процесією, що наближається до їхньої хати. Нарешті натовп зупинився біля тину, наче за ним був край прірви. Петро Бутко та Олекса Бородай, тримаючи бранця, боязливо відчинили хвіртку, нерішуче підвели його до Бондаря і Власти та позадкували, опустивши очі, наче самі щось накоїли. Втративши підтримку своїх супроводжуючих, бранець впав на коліна та чи від знесилення, чи від сорому опустив свого лоба прямо на землю. Навкруги повисла зловісна, гнітюча тиша.

– Що тут коїться? Що це ви робите? – прорізав мовчання невдоволений голос Власти.

– Лихо сталося, ой яке страшне лихо! – пробелькотів Петро Бутко. – Андрій того…

– Ми полювали, – більш впевненим голосом промовив Олекса Бородай. – А там Дмитро з Андрієм. Ми не встигли нічого зробити…

– Та що ви верзете! – скипіла Власта. – Поясніть вже, нарешті, що з моїми синами?

Бондар мовчав і дивився на чоботи, які були взуті на парубку. Він рюмсав та тремтів усім тілом біля його ніг. Михайло впізнав ці чоботи, нещодавно на ярмарку він віддав за них добру жменю дукатів.

– Підведись, – промовив Бондар грізно, і знов настала тиша.

Парубок навіть не спробував встати з колін. Тільки повільно, наче намагаючись відкласти неминуче, підняв він свою голову. Його лице у засохлій крові та бруді, сльози, що течуть з його очей, хвилястими лініями вимальовують на його щоках, наче на вишиванці, дивні візерунки.

– Мамо… Батьку… Я не хотів, – тільки і зміг вимовити Дмитро.

Тим часом четверо селян пронесли свою важку ношу через хвіртку та положили на землю.

Власта та Михайло побачили Андрія, що лежить на рідному подвір’ї на дірявому сірому плащі та дивиться своїми блакитними очима у похмуре небо. Але немає у його очах вогника, що так яскраво палав з дня його народження. Не вдихають його легені рідного повітря, й бліде, наче мармур, його обличчя. З грудей хлопця стирчать дві обламані стріли та біла, з темно-червоними плямами, рукоять кинджала.

Нелюдський крик вирвався з вуст Власти. І побіг холодок по шкірі у кожного, хто його почув. Це крик матері, що втратила свою дитину. Ледь тримаючись на ногах, на межі непритомності, зібравши останню волю, мати побігла до свого мертвого сина та впала перед ним на коліна й закрила свої вуста руками.

– Це ти зробив? – лякаюче спокійним голосом спитав Бондар у свого сина.

– Я не, я не… – почав бубоніти крізь сльози братовбивця.

– Це він, пане, ми з Петром своїми очима бачили, ми полювали, та натрапили на нього, а він того…

– Хіба тебе я спитав, Олексо? – все таким же спокійним, але більш жорстким тоном перебив козака Бондар. – Дмитро, це ти вбив Андрія?