Глава 12. Хіть

Гонта сидів на ослінчику біля вікна. Жахлива рана на його обличчі була перев’язана лляною хустинкою. Крізь білу тканину пробивалась темно-червона пляма засохлої крові. Рана боліла та гноїлася, проте тоді його це не цікавило. Він дивився на жінку Яреми. Вона була трохи повненька, проте це ніяк не шкодило її красі. Гонта спостерігав, як вона порається на кухні, накриває на стіл, дістає рогачем якісь глечики з пічки. Усе це чомусь збуджувало у ньому тваринну хіть.

– Чого дивишся? – обернувшись до Гонти, спитала Яремівна.

– Знаєш чого, – промовив Гонта. Він хтиво посміхнувся, незважаючи на те, що кожен, навіть незначний, рух заподіював йому жахливого болю.

– Тобі відпочивати треба, невгамовний.

– Як я можу відпочивати, коли повз мене ходить така краса.

– Краще йди їсти, я на стіл накрила.

Гонта не рухався з місця, намагаючись згадати, як її звуть. Він знав її вже кілька тижнів. Й знов питати в неї ім’я він не наважувався.

«Марічка, чи, може, Марфа, здається, якось на «М», – думав Гонта.

– То ти йдеш? – спитала Яремівна.

– Йду, кохана, – вкотре викрутився Гонта. – Тільки допоможи мені, будь ласка.

Яремівна підійшла до Гонти й посміхнулась йому. Її погляд був сповнений кохання, й від цього вона здавалась ще гарнішою. Гонта обхопив її за талію та підвівся із удаваною важкістю. Вони пішли потроху до столу. Рука Гонти повільно, наче ненароком, зісковзнула на стегно Яремівни, коли вона допомагала сісти йому за стіл.

– Припини, – засміялась Яремівна, грайливо плеснувши Гонту по плечу.

Гонта промовчав, відповівши їй посмішкою. Яремівна сіла навпроти нього, підперла підборіддя рукою й із любов’ю дивилась, як він їсть приготовані нею страви. З самого ранку вона відчувала себе не дуже добре. Проте Яремівна не звертала на це уваги. Вона була закохана у Гонту до нестями. Яремівна ніколи не відчувала цього до свого чоловіка, адже вона була набагато молодша за нього. Батьки змусили її вийти за Ярему, тому що він був заможним та поважним козаком, ще й відмовився від приданого, якого в її бідній родині і так не було.

– Ти й справді забереш мене звідси? – вкотре спитала Яремівна в Гонти.

– Я вже казав тобі, що заберу, усі знають, Гонта завжди тримає своє слово.

– Вибач, що я вкотре тобі про це нагадую, але я нещаслива зі своїм чоловіком. І я раніше ніколи не кохала.

Гонта ніжно взяв її за руку і подивився прямо у вічі.

– Усе скоро зміниться, я повезу тебе далеко звідси, туди, де нас ніхто не знає. В тебе буде все, що забажаєш, бо ти на це заслуговуєш.

Гонта відпустив руку Яремівни і продовжив наминати галушки.

– До речі, я забула тобі сказати, кілька днів тому, коли ти спав по обіді, тебе якийсь чоловік шукав.

– Як він виглядав? – перелякано спитав Гонта, змінившись в лиці.

– Непримітний такий, нахабний, у нього за спиною у кожусі така зброя чудернацька була.

– Що ти йому сказала?

– Та нічого. Він спитав: «Чи не бачила я пораненого в обличчя козака?» Я відповіла, що не бачила. Він ще хотів у хату зайти, перевірити, наче знав, що ти тут. Але я його не пустила, сказала, що закричу й сусідів позову. Тож він пішов собі. А хто він такий?

– Ніхто, – відповів не схожий на себе сполотнілий Гонта.

– Це він із тобою зробив?

– Мені треба трохи прогулятись, – проігнорував питання Гонта.

– Ти ще слабкий, тобі не можна довго ходити.

Нічого не кажучи, Гонта підвівся, узяв мішечок, із яким ніколи не розлучався й дуже швидко, як на важкопораненого, вийшов надвір. Яремівна пішла за ним.

– Я візьму одного з коней твого чоловіка, – відчужено промовив Гонта.

– Ти поясниш мені, що трапилось, і хто цей чоловік?

Вкотре проігнорувавши питання Яремівни, Гонта зайшов у стійло і спритно надів узду на одного з коней. Він застрибнув на коня без сідла. Яремівна розгублено дивилась на нього.

– Ледь не забув, – промовив Гонта, діставши з мішечка червоні коралі й протягуючи Яремівні. – Це тобі, подарунок.

Яремівна, наче зачарована, узяла пацьорки, на яких не вистачало однієї намистинки.

– Ти повернешся?

– Звісно, повернусь, – відповів Гонта

– Пообіцяй, – промовила Яремівна, ледь стримуючи сльози.

– Ти чого? Я ж сказав тобі, що просто прогуляюсь. Можливо, у лісі дичину якусь вполюю. Клянусь своїм життям, я скоро повернусь, чекай мене.

Гонта шмагнув коня й поскакав галопом у сторону лісу. Яремівна із дивною важкістю на серці зайшла у хату. Вона узяла пундик, що лежав на столі, відкусила шматок й сумно подивилась у вікно. Коли вона журилась, то завжди щось їла. Від цього в неї на душі наче ставало трохи легше.

Раптом їй стало зле. До горла щось підкотило і її знудило. «Мабуть, щось не те з’їла», – подумала Яремівна.