Глава 10. Борг

Кара-Мустафа сидів у напівтемній кімнаті у північній вежі своєї фортеці. Надворі була гарна погода, з півночі дув легкий бриз, пом’якшуючи спеку. Проте Кара-Мустафа не бажав виходити назовні. Подагра не давала йому спокою, ще й мігрень мучила його вже другий день, тому його цілком задовольняв тонкий промінчик світла, що, наче ніж, розрізав темряву у кімнаті. Він сидів у своєму кріслі, очікуючи підтвердження гарних новин, про які йому доповіли годину тому.

Нарешті важкі дерев’яні двері зі скрипом відчинились. Усередину увійшов смуглявий парубок у позолочених обладунках, вкритих засохлою кров’ю, брудом і кількома свіжими вм’ятинами. Його наче виточене з мармуру обличчя обрамляла тонка борідка, яка, як він гадав, додавала йому мужності.

– Селім, сину мій, нарешті ти зволів відвідати свого батька, – глузливо промовив Кара-Мустафа, гладячи свої довгі тонкі вуса.

– Вибач, батьку, я прийшов так швидко, як тільки зміг, – відповів Селім, присоромлено опустивши голову.

Кара-Мустафа важко піднявся з крісла й, кульгаючи, підійшов до свого сина.

– Поглянь на мене.

Селім підкорився, повільно і гордівливо піднявши свої очі.

– Ти мій єдиний син і спадкоємець. І сьогодні ти показав усім, що ти справжній воїн і тепер не маєш права схиляти голову навіть переді мною. Звісно, якщо те, про що мені доповіли, правда.

– Я не можу знати, про що тобі доповіли, батьку, але сьогодні я напав на табір невірних і захопив у полон брата їхнього ватажка.

– Звідки знаєш, що це його брат? Жоден з тих, кого ми раніше взяли у полон, й слова не вимовив, незважаючи на те, що їх допитував наш Ахмед. А ти знаєш, який він має хист у розв’язуванні чужих язиків!

– Він не такий впертий, як інші полонені. До того ж, мені це підтвердила моя людина у таборі невірних. Два мішечки із золотом вирішили справу.

– Благослови Аллах людей, жадібних до золота! Я не знав, що в тебе є своя людина серед цих псів.

– Не хотів тебе цим обтяжувати.

– Як добре, що мій син слідує заповітам пророка й поважає та дбає про свого батька, – промовив Кара-Мустафа, дивлячись на свого сина звичним для нього поглядом, чи то сповненим гніву, чи то любові.

– Між іншим, в мене для тебе ще одна гарна новина. Скориставшись безладом, що визвала у ворожому таборі моя успішна атака, у нашу фортецю прорвався посланець від славного Алі ад-Давли, нехай Аллах подарує йому довгі роки життя. Він із своїм військом у двох днях шляху від нас. Він заходить невірним псам у тил.

– Аллах милостивий! – сказав Кара-Мустафа, дивлячись угору й набожно схрестивши руки. – Ще учора ми чекали смерті у оточенні невірних, а сьогодні ми маємо надію на перемогу!

– Так, батьку. Дуже скоро ми втопимо цих варварів у їхній крові.

– Ти показав себе достойним сином. Колись ти станеш великим правителем. Але я поки що живий. Твій час ще не настав. Не забувай про це.

Селім мовчки кивнув головою.

– Добре, йди, сину мій. І не забудь винагородити своїх воїнів. Вони на це заслужили.

Селім ще раз кивнув, розвернувся й вийшов з кімнати.

Кара-Мустафа вмостився у своєму кріслі зручніше й закрив очі. Мігрень потроху проходила. Вперше за останні кілька тижнів тривожні думки покинули його голову. Він почав засинати. Зненацька по кімнаті звідкілясь пролунав скрип, наче від шкіряного сідла. Кара-Мустафа одразу прокинувся. Страх, що оволодів ним, миттєво прогнав сон. Цей звук він не чув більше тридцяти років й сподівався вже ніколи його не почути.

– В тебе гарний син, – пролунав потойбічний голос з темного кута кімнати. – Він так схожий на тебе.

«Невже я сплю?» – подумав Кара-Мустафа.

– Ні, ти не спиш, – відповів голос на його думки. – Ти почав про мене забувати, чи не так?

Кара-Мустафа нічого не відповідав. Слова застрягли у його горлянці. Страх поступився відчуттям безвиході. Він дивився у темний кут, з якого лунав голос, й побачив темну фігуру із сухим, потрісканим, наче грунт у пустелі, обличчям. Замість очей – темна порожнеча, з тріщин на обличчі витікала чорна масляниста рідина. Кара-Мустафа впізнав обличчя свого брата Умута, хоча, воно було сильно спотворене. Незважаючи на те, що усі його брати давно були мертві, вони часто відвідували його у снах.

Ця істота була реальною. Примара з минулого. Нічний кошмар наяву. Це створіння не приходило вже багато років. Кара-Мустафа сам себе впевнив у тому, що істота, з якою він колись уклав угоду – лише плід бурної уяви юнака, яким він колись був.

– Чому ти мовчиш? Це якось нечемно. Адже ми із тобою давні друзі. І ти мені дещо винен. Я сподіваюсь, ти пам’ятаєш про це?

– Так, – тільки й зміг вимовити Кара-Мустафа.

– Добре. Бо мені від тебе дещо потрібно.

Усередині Кара-Мустафи наче щось обірвалось. Його серце закалатало, по лобу та щоках потекли краплі холодного поту.

– Самі дрібниці, – продовжила істота. – Я хочу, щоб ти подарував своєму сину кинджал, який ти завжди носиш на поясі.

– І це все?

– Звісно. Зроби це, і я більше ніколи тебе не потурбую.

Страх покинув Кара-Мустафу. Він зітхнув із полегшенням від того, що може позбавитися цієї істоти так легко. Він віддав би усе золото своєї скарбниці, своїх наложниць, усі свої палаци і владу заради того, щоб більше ніколи не побачити це створіння.

– Цей кинджал – сімейна реліквія, у моїй сім’ї він передається від батька до сина вже багато поколінь, – промовив Кара-Мустафа, поклавши руку на білу рукоять кинджалу. Йому чомусь закортіло придати цьому кинджалу більшої значущості, хоча насправді для нього ця зброя була однією з багатьох речей, яку він зовсім не цінив. – Мій предок узяв цей кинджал як трофей багато століть тому, ще під час походу Дарія на Скіфію.

– Твій предок був боягузом та крадієм, – пролунав голос істоти, ставши ще більш зловісним. – Він узяв те, що йому не належить. А ти так би і залишився сином однієї з наложниць твого батька, якби не я. Це саме я прибрав усі «перепони» до твого спадку. Чи, може, після стількох років ти все ж таки забув про нашу угоду і про те, що я для тебе зробив?