Глава 9. Ненаситність

Яремівна сидить на ослінчику біля вікна – своєму звичному місці і, як завжди, жує крендель. За останні роки настільки відгодувала вона собі боки, що вже майже не пролазить у двері, тому й на двір майже не виходить. Заїдає вона своє жіноче горе.

Колись Яремівна була однією з найгарніших дівчат на селі. Одного разу, коли її чоловік Ярема надовго поїхав по справах, прийшов до неї поранений козак і впав прямо на подвір’ї її хати. Вона дала йому притулок та виходила, й покохала. Але він розбив їй серце. Він поїхав, залишивши по собі червоні коралі. Яремівна не знала, що це прощання. Спочатку вона думала, що із ним трапилась біда, але через кілька днів дізналась, що цей козак має дурну славу, і що до неї він осоромив ще одну дівчину на селі, і що перед тим, як піти, цей гульвіса теж подарував їй червоне намисто. Через дев’ять місяців в неї народилася Олеся. Коли її чоловік Ярема повернувся додому, страшенно розлютився, дізнавшись про сором своєї дружини, побудував їй хату на околиці села, поселив її там разом із немовлям і відрікся від неї. Так і залишилася вона з донькою одна. Ще змалку викохувала Яремівна у своїй дочці зверхність та зневагу до інших, а особливо до чоловіків.

– Бійся, доню, чоловіків! – вкотре розпочала повчати мати Олесю. – Не пускай нікого до свого серденька, бо розіб’ють його. Не допускай цього, ти сама повинна розбивати серця. І не бійся нічого. Закохуй у себе чоловіків, давай їм надію, а потім втоптуй у багно їхні розбиті гнилі серця. І не заводь подруг поміж інших дівчат, бо не рівня вони тобі. Інша в тебе доля. В тебе вже закохався той панич, він одружиться на тобі і повезе у свої хороми, буде кожного дня осипати тебе коштовними подарунками і виконувати усі твої забаганки, і жити ти будеш, наче царівна.

Яремівна каже ці слова, але дивиться не на Олесю, а у вікно, кудись у далечінь, наче вглиб самої себе, наче втілюючи свої нездійснені мрії у доньці.

– Хто це такий? – Спитала Яремівна, помітивши Дмитра, що стояв неподалік від хати й дивився собі під ноги.

– Хтозна. Дурник якийсь, – відповіла Олеся недбало.

– І що він тут робить?

– Не знаю, мамо. Він учора проходив повз, та коли побачив мене, завмер, наче статуя, й почав витріщатись. А коли я зайшла до хати, зашарівся та й побіг кудись. Мабуть, закохався у мене.

На круглому лиці Яремівни розтягнулася крива, наче зігнутий серп, посмішка.

– Гарно, доню, ой як гарно. То чого ж ти його не заохочуєш?

– Навіщо він мені? Він якийсь кволий та незграбний. І лицем він негарний. Здається, в нього навіть коня свого нема. До того ж ви казали, що тепер мені треба звертати увагу тільки на того панича, що обіцяв на мені одружитися, – відповіла Олеся.

– Наділив тебе Бог красою, доню, а розуму дав небагато. Однією красою багатого пана на собі не одружиш, бо не здивуєш панича гарним личком. Помилується він із тобою та поїде собі. Ти повинна залишатися у серці, володіти думками і керувати бажаннями. Щоб досягти цього, тобі потрібно плекати свою жіночу майстерність, для цього і потрібні тобі такі дурники, як той хлопець.

– Але ж він бридкий! – вигукнула Олеся, стиснувши свої ніжні губки.

– Той не кажу, щоб ти виходила за нього. І милуватися із ним не треба. Вийди з хати та помахай йому своєю тендітною ручкою, а коли він підійде, зірви мальву, що росте біля хати і почепи йому на одяг. А коли будеш чіпляти квітку – торкнись його, наче ненароком, подивись йому у вічі та й повертайся швидко до хати. Потім подивимось, що з цього вийде.

– Але, мамо!

– Роби, що тобі кажуть! Я краще знаю, що тобі треба!

Підкорившись волі матері, Олеся вийшла з хати. А Яремівна умостилась на ослінчику біля вікна, відкусила шматок кренделя та почала жувати, із жадобою спостерігаючи, що буде далі.

Дмитро був все ще захоплений вивченням відбитків копит. Краєм ока він побачив, як з хати Яремівни хтось виходить. Він підвів голову, зрозумів, що це Олеся, зашарівся і закляк, як і минулого разу. У Дмитрові відродились вже знайомі йому відчуття бажання та страху. Раптом йому чомусь стало так соромно, що він захотів зірватися з місця і побігти до лісу, проте Олеся граційно підняла свою ручку та помахала, дивлячись у сторону хлопця. Дмитро обернувся, гадаючи, що Олеся махає комусь іншому, але позаду нікого немає. Хлопець не вірить своїм очам, але це відбувається насправді. Вона стоїть та дивиться прямо на нього. Дмитро пересилив себе та непевно, наче балансуючи на краю прірви, почав наближатися. Він дивиться прямо у вічі Олесі, йому соромно та страшно, але він не може відірвати погляду. Секунди раптом перетворились в години, хвилини – у дні. Дмитро все наближається до видуманого ним образу своїх потаємних мрій та бажань, аж раптом, наче давньогрецькі мореплавці, що наштовхувались на скелі, скеровуючи свій човен на поклик сирен, натрапив Дмитро на тин біля хати та зупинився. Олеся нагнулась, потайки посміхаючись над незграбністю хлопця, зірвала квітку мальви та легкою ходою, наче вона йде по хмаринці, підійшла до Дмитра, почепила квітку йому за крайку, доторкнулася, наче ненароком, до його руки, якою він тримався за тин, подивилась ще раз йому у вічі, спокусливо закусивши нижню губу, та побігла до хати, так і не вимовивши ані слова. Вона зробила так, як наказала їй мати.

Відчужена посмішка з’явилась на обличчі парубка.

– Вона теж мене кохає, – прошепотів Дмитро ледь чутно.

Дмитро відчув у своєму тілі невичерпну енергію. Наче він знов став дитиною. І знов побіг він до лісу, але тепер його тілом керував не страх, а любов. Любов повністю оволоділа ним. Йому хочеться бігти вічно і не зупинятись. Він хоче робити щось важливе, але не знає, що саме. Зараз він вже не сидітиме під деревом, мріючи про те, що раніше здавалось нездійсненним. Тепер для нього все чітко і ясно. Подумки він миттю розпланував своє спільне з Олесею майбутнє. Перед тим, як засилати сватів, він неодмінно освідчиться їй, і вона неодмінно відповість йому взаємністю. Потім вони будуть довго розмовляти про свої почуття, потім вони одружаться, та незабаром Олеся народить йому багато дітей. І усі будуть їм заздрити. І усі будуть здивовано перешіптуватись: «Як це Дмитро зміг підкорити першу красуню на селі?» І уявив він лице свого брата, перекошене від заздрості. Але не буде він помічати облич та слів, в нього буде тільки Олеся, а в неї буде тільки він.