Глава 8. Трофей

Навколо стояла мертва тиша. Тільки несамовите волання Остапа Бондаря лунало навкруги. Він був прив’язаний до стовпа на найвищій вежі турецької фортеці. Біля нього стояв Ахмед – кремезний одноокий нубієць. У його пустій очниці, поблискуючи на сонці, знаходився майстерно оброблений аквамарин, в його вухах стирчало кілька золотих сережок. Улюблений кат Кара-Мустафи, Ахмед, робив невеличкі паралельні надрізи на тілі Остапа й повільно віддирав смужки шкіри. Час від часу він повертався й, посміхаючись, дивився своїм єдиним оком на кошового отамана – Михайла Бондаря, що сидів на коні у супроводі інших козаків. Михайло, в свою чергу, не відводив очей від свого брата, його лице наче скам’яніло. Тільки по руці, що із кожним криком Остапа, все дужче стискала ефес шаблі, можна було зрозуміти, яка буря вирує у його душі.

– Треба брати фортецю приступом, Михайло, – промовив Пилип Пономаренко.

– Вони цього й добиваються, – процідив крізь зуби, Бондар. – Алі ад-Давла заходить нам у тил. Якщо ми підемо на штурм, вони зв’яжуть нас боєм, затиснуть наче у лещатах, і тоді нам край.

– Не можна просто стояти і дивитись на це! – не вгамовувався Пилип. – Ад-Давла не встигне. Цього разу ми швидко розправимось із цими нелюдами, візьмемо фортецю і укриємось за її стінами. Якщо потрібно, я піду на штурм у перших рядах.

– Я бачу, ти зовсім не хочеш повертатись до своєї вагітної дружини, – ледь чутно пролунав голос Богдана Стуса. Він ледь тримався на коні. Його рука та голова були перев’язані, крізь сорочку проступала кров.

– Може, ти краще відпочинеш? – звернувся Пилип до Стуса.

– Ти мене ще повчи, щеня! І що тільки моя донька у тобі знайшла?

Пилип хотів щось на це відповісти, але його перервав черговий крик Остапа, що пролунав зі сторони турецької фортеці. Ахмед відірвав від його тіла ще один шматок шкіри. Молодший брат Бондаря волав, смикаючись усім тілом й через кілька хвилин нарешті втратив свідомість. Ахмед розрізав своїм кинджалом мотузки, якими був прив’язаний Остап, підняв його над собою, наче ляльку, й хижо посміхаючись, кинув униз. Тіло Остапа простромив наскрізь один з гаків, що стирчали з вежі. Йому пощастило, він одразу помер.

– Брате мій! – прошепотів Михайло Бондар.

Інші козаки, що були там, мовчки опустили голови, не в змозі дивитись на мученицьку смерть ще одного козака.

Мовчазну скорботу перервав цокіт копит.

– Ну, – промовив Петро Лиса, різко зупинивши свого коня біля Бондаря. Два мішечки, що були прив’язані з обох боків його коня, дзвінко торохкотіли. – Мої співчуття, Михайло.

– На співчуття немає часу, Петро, – різко промовив Бондар. – Кажи, що трапилось.

– Ад-Давла вже тут, Тимко повів резерв йому назустріч.

– Якщо ти падаєш з обриву, годі надіятись, що в тебе виростуть крила, – невідомо до кого промовив Стус, похмуро всміхнувшись.

– Косар там? – спитав Бондар у Лиси.

– Так.

– То нехай Бог Алі ад-Давли береже його. Мчи назад, передай Тимку – нехай він займе висоту позаду нашого табору. Нехай окопаються й тримають оборону.

– Добре, – промовив Лиса та поскакав до табору.

– Пилипе, візьми три сотні козаків, відправляйся на допомогу Тимку. Коли ад-Давла нападе на наші позиції, обійди його із заходу та вдар у фланг.

– Із радістю, – відповів Пилип, посміхаючись у передчутті славної битви.

Триста козаків поскакали до козацького табору, залишаючи по собі пил. Із кошовим залишився невеликий загін.

Бондар знов подивився на вежу. Тіло Остапа висіло на гаку. Вітер колихав його безвольно повислі руки. Кров з його ран крапала униз. Михайло відчував провину. Він завжди знав, що його молодший брат ніколи не стане воїном. Остап навіть хотів вступити до семінарії й під час походу не відходив від Отця Миколи, не даючи останньому спокою своїми питаннями про святе писання. Проте Петро та Михайло завжди були взірцем для Остапа, адже вони його старші брати. Коли Петро загинув, Остап вбив собі у голову, що має стати справжнім козаком. А Михайло навіть не думав його відмовляти від цього. Й коли громада обрала Михайла кошовим й вирішила піти усією силою на Туреччину, то він сам покликав свого молодшого брата у похід. А тепер Остап висить на гаку, наче шмат м’яса у лавці м’ясника, і стерв’ятники вже злітаються, щоб поласувати його мертвою плоттю.

Михайло перевів погляд вище. На верхівці вежі все ще стояв кат. Він шкірився, наче гієна. Його блідо-блакитне око з аквамарину робило його схожим на істоту з потойбічного світу, але він був людиною, і якщо розрізати його плоть, з рани потече звичайна червона кров. Михайло знав це. Він також знав, що не зможе добратись до нього, як не зможе дістати Кара-Мустафу – того, хто віддав наказ катувати Остапа. Проте є той, кому він ще зможе помститись.

– Може, тобі і справді трохи відпочити? – звернувся Бондар до Стуса. – Погано виглядаєш.

– Ти бачиш мої рани, Михайло. Ти знаєш, що вони смертельні. Якщо помирати, то у бою, посеред ворожих трупів, а не конати у тилу, у власному лайні. Козак ніколи не схиляє голови і завжди дивиться смерті у вічі. Краще скажи, що збираєшся робити.

– Вбивати ворогів, – промовив Бондар та вивів свого коня трохи уперед. Він знав, що Селім, син Кара-Мустафи, дивиться на нього. Він полонив Остапа під час нічної вилазки два дні тому, й він захоче вбити ватажка ворожого війська. Бондар був у цьому впевнений. Він знав, що Селім ще юнак, що він хоче слави і уваги свого батька. Колись Бондар і сам був таким.

Як і очікував Бондар, ворота фортеці відчинились, у них проїхав воїн у позолочених обладунках з кількома вм’ятинами. Його лице скривала майстерно зроблена тонка позолочена кольчуга, прикріплена до його гостроверхого шолому. Проте Бондар знав, що це Селім. В ньому було щось таке, що відрізняло його від інших, та й яничари, що їхали поряд, були схожі скоріш на охорону, ніж на його побратимів. Бондар повільно витягнув свою шаблю, інші козаки зробили те ж саме, насилу стримуючи своїх бойових коней.