Глава 7. Мана

Крізь сон Дмитро відчув наполегливі поштовхи у плече та голос своєї матері.

– Прокидайся вже, – роздратовано промовила Власта. – Вже півні проспівали та сонце зійшло, а він усе спить.

– Я вже не сплю, мамо, – промовив Дмитро, насилу відкривши очі.

– Та невже пан Дмитро зволив продерти очі! – глузливо сказала Власта. – Йди до колодязю та води мені принеси!

Дмитро швидко встав, розуміючи, що матір краще не злити.

– Мамо, а де Андрій? – спитав Дмитро, помітивши, що на пічці нікого немає.

– А я звідки знаю, куди його чорти понесли? Прокинувся на світанку й поскакав кудись на своєму коні.

Серце Дмитра наче стислося та завмерло. Забувши про прохання матері, він вибіг з хати, наче вона палала. Дмитро озирнувся навколо. Його батько, як завжди, сидів на пні біля хати та курив люльку.

– Доброго ранку, синку, – доброзичливо промовив Михайло.

– Так, батьку, – відчужено та недоречно відповів Дмитро.

З хати вийшла Власта й уперла руки у боки. Ця поза не віщувала нічого хорошого.

– Чого це ти раптом вибіг, наче окропом ошпарений? – роздратовано спитала Власта.

Проте Дмитро не почув питання. Його увагу прикувало стійло. Там стоїть лише кінь його батька. Коня Андрія ніде нема. Не зволікаючи більше ані хвилини, Дмитро підбіг до тину біля хати, та перестрибнув його.

– Куди це ти зібрався? – кричить Власта йому у спину. – Я ж тебе просила води принести!

– Потім, мамо, потім! – вигукнув Дмитро, не знаючи, почує його матір чи ні.

Він швидко віддаляється від рідної хати, і лайка його матері, що здається, перекинулась на батька, стає все менш розбірливою. Коли він повернеться, йому влетить. Дмитро чудово це розуміє, проте тепер для нього це не важливо, як і багато інших речей. Зараз він поспішає до дому Яремівни.

– Тпру!!! – вигукнув селянин, натягнувши поводи возу, яким він правив. Кінь зупинився, ледь не збивши Дмитра з ніг.

– Тобі жити набридло?!! – розлютився селянин.

Дмитро навіть не подивився у сторону небезпеки й швидко пронісся мимо воза, пробіг повз кілька хат і нарешті опинився біля хати Яремівни. Дмитро не побачив на дворі Олесі, проте він не знає – дякувати за це Богу чи ні, адже він ніколи не вмів, а ще кілька днів тому не дуже хотів розмовляти с дівчатами.

Намагаючись трохи відволіктись від думок про Олесю, Дмитро подивився на землю, на якій викарбувались відбитки підкованих копит. Їх багато, вони майже однакові, проте Дмитро впевнив себе у тому, що деякі з них належать коню Андрія.

– Ось ти як, брате, – прошепотів Дмитро собі під ніс. – Корчиш із себе праведника, а сам хочеш кохану в мене увести? Що ж, подивимось, хто кого…