Глава 6. Четгер

Сутеніло. Навколо багаття сиділо сім козаків. Язики полум’я притягували до себе їхні погляди, наче всередині вогню знаходилась відповідь на якесь дуже важливе для кожного з них питання.

– Про свого брата думаєш? – спитав Стус у Михайла Бондаря.

– Про обох братів. – відповів Михайло. – Вони обидва загинули через мене. І тепер їхні кістки гниють у чужих землях.

Стус закашлявся. Його тіло було змучене нещодавніми пораненнями і важким шляхом додому. Проте його старече обличчя, покрите зморшками, не виказувало, наскільки сильно йому боляче. У битві, з якої вони повертались, багато хто, включно із Бондарем, були поранені.

– Жили собі на світі три брати, – як завжди, без попередження, розпочав Стус чергову притчу. – Молодший був слабким та кволим, середній – спокійним та цілеспрямованим, а старший – запальним, він завжди шукав нові пригоди. Одного разу до них прийшов батько та сказав: «Сини мої, я багато бачив, багато чого пережив, але я вже старий та скоро помру. Ви були добрими синами і завжди допомагали мені. Але після своєї смерті я не залишу вам ніякого спадку. Ніяких коштовностей я не нажив, а землі в мене і для одного занадто мало, тим паче для трьох. Ви повинні покинути мій дім і знайти свою долю». Послухались сини батька. Пішли вони собі по дорозі. Через кілька днів та ночей натрапили вони на роздоріжжя трьох шляхів й побачили там незнайомця. Й промовив він до них: «Вітаю вас, сини славного батька! Ви пройшли разом довгий шлях, але тепер повинні обирати, якою дорогою йти. Та що б ви не обрали, у кінці кожного з вас чекає ваша доля. Перший шлях – найкоротший та найлегший, другий трохи довший, але прямий та спокійний, без поворотів, підйомів та спусків, а третій – найдовший, він звивається, наче змій, він повен перепон та небезпек. Ви можете пройти усі разом по одному шляху, а можете піти кожен по своєму. Вирішувати вам». Молодший брат сказав: «Я втомився, я хочу піти найкоротшим шляхом». Середній брат заперечив: «Коротший не означає кращий, підемо краще другим шляхом. Він прямий, не треба гадати, що буде за наступним поворотом». Старший брат презирливо посміхнувся й промовив: «Найбезпечніші шляхи обирають тільки боягузи. Життя без пригод нічого не варте». Довго сперечались брати, але ніяк не могли дійти згоди. Нарешті вирішили вони, що кожен має піти своїм шляхом. Тож так і зробили. Першим подолав свій шлях молодший брат. Він часто зупинявся, щоб перепочити, але все ж таки його шлях був дуже коротким. Коли його шлях скінчився, він опинився на безкрайньому сірому пустирі. Другим скінчив свій шлях старший брат. Хоча його шлях був найдовшим, він так ним захопився, що пробіг його, швидко подолавши усі перепони та оминувши усі небезпеки. Він прийшов на той самий сірий пустир і дуже здивувався, побачивши там свого молодшого брата, адже він гадав, що незліченні повороти та роздоріжжя дороги завели його дуже далеко від нього. Трохи згодом молодший та старший побачили середнього брата. Він вийшов на пустир спокійною, не швидкою, але і не повільною ходою. Зненацька перед трьома братами з’явився незнайомець, але тепер він був одягнений у чорний балахон із каптуром, який приховував його обличчя, а у своїй кістлявій руці він тримав велику косу. І зрозуміли брати, що цей незнайомець – сама Смерть. І спитав старший та найсміливіший брат: «Я бачу, що ти прийшла за усіма нами, але скажи, Смерть, хто з нас обрав правильний шлях?» І відповіла Смерть не старшому брату, але їм усім одразу: «Не має значення, що правильне, а що ні. Як я і обіцяла, наприкінці ваших шляхів кожен з вас зустрів свою долю – мене. Тому ваш вибір – це омана, і тепер ви не зможете обирати. Ви підете зі мною, хочете ви того чи ні».

– І до чого це ти розповів? – спитав Бондар через кілька хвилин гнітючої тиші.

– Не ти вбив своїх братів, тому ти не винен у їхній смерті. Ти теж колись помреш, як і усі. Ми не можемо обирати – жити нам вічно чи ні, проте ми можемо обирати, як померти. А твої брати померли, як справжні козаки. Тому годі вже горювати, наче дівка за втраченим коханням. Козаку не личить сумувати.

Знов настала тиша, хтось з козаків займався своїми справами, а хтось ще більше заглибився у свої думи після розповіді Стуса. Козак, якого усі звали Косар, дістав свою бойову косу й почав її точити. Петро Лиса, примруживши свої хитрі розкосі очі, із підозрою дивився на інших, тримаючи у руках, наче матір немовля, два мішечки із чимось дзвінким, Тимко знов почав спустошувати кожух з вином, Шмат без задоволення жував солонину, Отець Микола, що навіть коли сидів, височів над іншими, наче гора, разом із Бондарем та Стусом дивився на вогнище.

– Зараз би кулішу поїсти, – мрійливо промовив Шмат, покінчивши із солониною. – Шкода, що припаси майже скінчились, і дичину ніяку не вполювали.

– Хто про що, а Шмат – про їжу, – весело вигукнув Тимко і голосно зареготав своєму жарту.

– А про що ж мені ще розмовляти? – образився Шмат, похлопавши рукою по своєму неосяжному череву. – Коли у животі порожньо, про що ще можна думати?

Тимко нічого не відповів, тільки сильніше зареготав.

– Ти б не налягав на вино, заведе воно тебе у злидні, – промовив Отець Микола.

– Та годі, це ж кров Христова! – відповів Тимко, знов зареготавши.

– Слідкуй за тим, що кажеш, Господь усе чує, особливо твоє блюзнірство, – суворо сказав святий отець.

– Якщо не можна говорити, то краще буду пити, – промовив Тимко і знов присмоктався до міхура з вином.

– От дивлюся я на тебе, Миколо, у мене в голові усе ніяк не може укластись, як так вийшло, що ти досі священик? – як завжди, зненацька, спитав Богдан Стус.

– Я тобі вже багато разів казав, одного разу до мене уві сні прийшов янгол… – вкотре терпляче розпочав Отець Микола.

– Так, так ми усе це вже чули, – перебив Стус. – До тебе прийшов янгол і наказав тобі стати священиком, але ти більше не бачив цього янгола, може, це був лише сон?

– Тобі не зрозуміти, Богдане.

– Так, Миколо, мені ніколи не зрозуміти, як такий здоровило, як ти, може стояти осторонь, коли твої брати козаки гинуть? Я ж на власні очі бачив, як ти, до того, як стати священиком, на спір бика вбив. Одним ударом! Про тебе, як і про Косаря, могли б пісні складати.