Глава 5. Розбрат

Дмитро прислухається. З кімнати батьків вже кілька годин нічого не чутно. Вони поснули. Він не хоче, щоб вони дізнались про його почуття до Олесі. Проте приховувати щось він теж не збирається. Йому байдуже. Його думками оволоділо кохання. Він подивився у вікно. Надворі вже світить місяць. Дмитро не помітив, як багато часу пройшло, поки він намагався звикнути до невідомого раніше почуття.

Раптом Дмитру закортіло поділитися тим, що сьогодні трапилось, зі своїм братом Андрієм. Той вже спав міцним здоровим сном, зайнявши місце на пічці, коли прийшов Дмитро. У дитинстві вони часто бились за право там спати. Коли вони подорослішали, то домовились ночувати там по черзі, і сьогодні черга Дмитра. Раніше він розлютився би, й подумки, перед тим як заснути, вигадував би найжахливіші кари для свого брата, але тепер йому байдуже на ці дрібні дитячі образи. Вперше за багато років він не відчуває до Андрія ненависті. Дмитру чомусь здалося, що ніхто, окрім брата, не зрозуміє його.

– Андрію, – промовив Дмитро пошепки.

Його молодший брат ніяк не зреагував.

– Андрію, – повторив Дмитро трохи голосніше, проте і цього разу це нічого не дало.

Дмитро піднявся зі свого ліжка й крадькома підійшов до пічки, намагаючись зробити усе можливе, щоб скрип мостин не розбудив батьків.

– Прокинься вже, Андрію, – прошепотів Дмитро, штовхнувши свого брата у плече.

– Та годі, Дмитро, потім поспиш тут два дні поспіль, – промовив Андрій, ледь відкривши очі.

– Я не для того тебе розбудив, тепер можеш спати тут хоч цілий рік, мені байдуже.

– То що ж тоді трапилось?

– Здається, я закохався.

Сон остаточно покинув Андрія. Він сів, звісивши ноги з пічки й зацікавлено подивився на брата.

– Розповідай детальніше, брате, хто ж ця дівчина?

– Олеся, донька Яремівни.

– Ну ти даєш! – із подивом промовив Андрій. – Про неї майже усі парубки із нашого села мріють. Проте вона ще нікому взаємністю не відповіла. Знаєш, скільки вона вже гарбузів роздала?

– Та тож іншим. А я їй, здається, теж сподобався.

– Звідки знаєш?

– Коли я її побачив, вона на мене теж подивилась, а потім засоромилась і у хату зайшла. Що ж це, якщо не кохання?

– То що далі? Сватів будеш засилати?

– Та ти що, здурів? Ми ж тільки один раз бачились. Ще рано.

– То піди завтра та поговори із нею.

– Ні, в мене вже є план. Спочатку я ще кілька разів пройду повз її хати, щоб вона до мене звикла. Потім заговорю із нею, освідчуся і тільки потім сватів пришлю.

– Це все дурниці, брате. Така краля, як Олеся, довго чекати не буде. До того ж залицяльників в неї, як риби у морі. Кажуть, до неї навіть якийсь заможний панич приїжджав. Тож треба діяти швидко. Ти до неї підійди і хоча б привітайся.

– Ні, я не можу так одразу.

Андрій задумався. Дмитро подивився у темне вікно, розмірковуючи про щось.

Хмари поховали під собою місяць, надворі стало темно, як у склепі. Тільки пісні цвіркунів дають зрозуміти хлопцям, що вони не уві сні.

– Слухай, – зненацька перервав тишу Андрій. – А давай я сам до Олесі підійду, обережно про тебе розпитаю.

– Ні, не треба, – насторожено відповів Дмитро.

– Та чого ти? Не бійся, я вмію розмовляти із дівчатами.

Раптом теплі братерські почуття до молодшого брата зникли з серця Дмитра так само швидко, як і з’явились. Ним знов оволоділа давно знайома йому люта ненависть до Андрія.

– А чого це ти раптом так зацікавився Олесею? – зі злобою у голосі спитав Дмитро.

– Ти ж мій брат. Я тобі допомогти хочу.

– Допомогти чи відбити в мене Олесю?

– Та ти чого? – спитав Андрій, здивований раптовою зміною настрою свого брата. – Я б ніколи так не зробив.

– Не смій ставати між мною та моєю коханою.

– Та що із тобою…

– Не смій, бо я тебе вб’ю! – загрозливо прошепотів Дмитро, розвернувся й ліг на свою постіль, розвернувшись лицем до стінки.

Андрій здивовано пожав плечима, ліг на пічку та майже одразу заснув. Проте Дмитро не може зімкнути очей. Його думками знов оволоділи мерзенні мрії про те, як він раз за разом катує і вбиває свого молодшого брата різними способами, й із цими думками він занурився у сон.