Глава 4. Заздрість

– Зараз я піду до річки прати, – суворо промовила Власта до свого чотирирічного сина Дмитра. – А ти залишаєшся доглядати за Андрійком

– Так, мамо, – підкорився Дмитро.

– Я скоро повернусь. І не смій лізти до татового сундука, бо я тебе за це так відлупцюю, місяць сидіти не зможеш. Зрозумів?

Дмитро мовчки кивнув головою. Власта поцілувала його у лоб, як завжди, раптово змінивши роздратованість на ніжність. Вона вийшла з хати. Дмитро підбіг до вікна й проводив її поглядом. Він сумно дивився, як матуся віддаляється від хати. Дмитро не любив, коли вона йде.

Андрій заворушився у колисці. Це чомусь роздратувало Дмитра. Він підійшов до колиски й подивився на свого молодшого брата. Андрій спав, мирно посапуючи. Дмитро ненавидів його, адже уся увага тоді була прикута до Андрія. Дмитру здавалось, що мама й тато люблять молодшого брата більше за нього. Він сильно пнув колиску ногою й пішов у кімнату батьків. На обличчі Дмитра з’явилась єхидна посмішка, коли він почув, як його маленький брат почав рюмсати.

Дмитро підійшов до татового сундука, відкрив його й, трохи порившись у речах, дістав турецький кинджал, який батько привіз із походу. Батьки забороняли йому це робити, й одного разу мати сильно відлупцювала Дмитра, вкотре побачивши кинджал у його руках. Проте Дмитро нічого не міг із собою зробити. Цей кинджал наче кликав його. Він подивився на лезо, й поступово його відображення у блискучому відполірованому клинку почало змінюватись у неясні образи. Дмитро почав вдивлятись, аж раптом, вже не на лезі, а у своїй уяві побачив він себе і свого брата біля Старого Дуба. Андрійко лежить прямо на землі, Дмитро стоїть над ним із кинджалом у руці. Через мить він з усієї сили встромляє гостре лезо у свого молодшого брата. Він виймає кинджал та бачить, як з рани Андрійка юшить кров. Вона повільно ллється на землю, на стародавні кам’яні брили. Дмитро посміхається від щастя. Нарешті сталось те, чого він так бажав. Він знов єдиний у сім’ї, батько та мати знов любитимуть тільки його.

– Ти що робиш? – пролунав басовитий голос.

Дмитро отямився і з подивом для себе зрозумів, що стоїть на ґанку своєї хати, в одній руці тримає Андрійка, у іншій – батьків кинджал, а перед ним височіє, наче гора, отець Микола.

– Це тобі не іграшка, – суворо промовив Отець Микола й з силою вирвав з рук Дмитра кинджал. – Негайно поклади свого брата у колиску!

Дмитро перелякано забіг у хату й виконав наказ. Андрійко посміхався й тягнув маленькі рученята до старшого брата, коли той обережно клав його у колиску. Дивна суміш страху від майбутнього покарання та ще більшої ненависті до Андрійка оволоділа душею Дмитра.

– Де твій батько? – нахмуривши брови, спитав у Дмитра отець Микола.

– У шинку.

– А мати?

– До річки пішла.

– Ох і влетить тобі, Дмитре.

Раптом сльози дощем покотились по обличчю Дмитра. Він розумів, як розлютиться його мати, дізнаючись про те, що сталось. Кара неминуча. Але розкаяння він не відчував. Тільки ненависть до молодшого брата темною пеленою застелила його серце. Дмитро вирішив, що в усьому винен Андрійко. До того ж його, на відміну від Дмитра, ніколи не карали.

«Одного разу він відповість за усе», – пролунав у голові Дмитра наче не його голос…