Глава 3. Омана

– Ти в мене ще отримаєш, – бурмотить Дмитро собі під ніс. – Я тобі ще покажу. Я усім вам покажу.

Дмитро йде, дивлячись собі під ноги. Його серце переповнює ненависть до брата й образа на батька, адже останній підтримав Андрія, зробивши Дмитру зауваження. Він йде до лісу на полювання. Через його плече перекинутий сагайдак зі стрілами, в руках його улюблений монгольський лук. Він йде до лісу кожного разу, коли його серце переповнює ненависть. Останнім часом це трапляється усе частіше. Коли він вбиває якусь тварину, йому стає легше. Від вбивства він відчуває неймовірну насолоду. Тепер, передчуваючи чергове полювання, він повернувся думками до тих випадків, коли впольована тварина не помирає одразу. Він згадує, як сідав біля своїх жертв і спостерігав, як з їхніх ран струменіла кров, як вони билися у передсмертних конвульсіях і повільно вмирали. Передсмертні муки здаються Дмитру прекрасними. Він бачить у цьому якесь божественне таїнство. Проте він не може поділитись цим ні з ким іншим. Коли він знаходиться поруч з іншими людьми, він має носити маску звичайного парубка, бо знає, що ніхто його не зрозуміє. Тільки у лісі, спостерігаючи за смертю та муками тварин, він може бути собою.

– Шановний пане! – відволік Дмитра від думок неприємний скрипучий голос. – Подайте кілька мідяків на хліб.

Дмитру перегородив шлях жебрак, що з’явився наче з нізвідки. Він одягнений у кобеняк. Каптур натягнутий на його голову так, що видно тільки гостре блідо-сіре, наче воскове, підборіддя із неохайною тонкою монгольською борідкою.

Від переляку Дмитро зробив кілька кроків назад, відчувши запах гнилі, яким тхне від горопахи.

– Не залишайте у біді, шановний пане, – не вгамовується жебрак. – Подайте заради Христа.

– Відчепись! – перелякано рявкнув Дмитро, намагаючись обійти жебрака. Проте сіромаха із неймовірною швидкістю знов і знов перегороджує парубку шлях.

– Я вже старий, я не можу працювати.

– Не наближайся до мене!

– Я один на білому світі, за мною немає кому доглянути, подайте на хліб.

Нарешті Дмитро не витримав і побіг подалі від сіромахи. Тепер йому доведеться йти до лісу більш довгим шляхом, оминувши велике стійло для худоби, кілька сараїв та хат, проте Дмитро згоден на усе, що завгодно, тільки б не зустрітись знов із цим жебраком.

Дмитро і сам не помітив, як опинився на околиці села біля хати старої відлюдниці Яремівни. Раніше він ніколи сюди не заходив, адже це найдовший шлях до лісу, крім того, мати завжди казала Дмитру, що дочка Яремівни, Олеся – відьма. Дмитро й сам чув багато розповідей, як багато чоловіків, вперше побачивши її, закохувались у неї, наче приворожені.

– Дурниці це все, – прошепотів Дмитро.

Дмитро наблизився до хати Яремівни й побачив Олесю, що сиділа на ґанку і плела вінок з мальв та чорнобривців, що росли біля хати. Одного погляду на неї йому вистачило, щоб зрозуміти, що ніяка вона не відьма, вона – янгол, що спустився з неба. Її проста біла сорочка вишита на рукавах червоними візерунками, її блакитний літник, її лляний пояс, увесь одяг підкорюється ваблячим вигинам стрункого тіла. Щось дивне почало коїтися з Дмитром. В одну мить наче увесь світ загинув і знов народився. І немає в цьому світі ані брата, ані батька, ані матері. Здається, його самого там немає. Лише Олеся, лише вона одна існує. Тіло наче не слухається його. Він застиг на місці, наче статуя. Аж раптом підвела дівчина своє чарівне обличчя та подивилася на Дмитра. І пропав хлопець, остаточно пропав. Усе приваблює у її обличчі: чуттєві вуста, зваблива родимка на правій щоці, волосся, заплетене у косу, що наче водоспад струменіє по її тілу, але очі, які в неї очі! Одне блакитне, наче небо, інше зелене, наче вир. Багато молодих хлопців та навіть бувалих козаків, один раз побачивши ці очі, марили ними днями і ночами, уві сні та наяву. Не дивно, що і Дмитро не встояв. Так і дивиться він їй у вічі, не в змозі вимовити ані слова та відірвати погляд. Нарешті Олеся з вишуканістю цариці встала та пішла у хату. А Дмитро так і продовжує стояти. І невідомо, скільки пройшло хвилин чи може навіть годин, але він врешті-решт оговтався, й потроху до нього почав повертатись дар мови та можливість керувати своїм тілом. В одну мить його бліде обличчя почервоніло та знов побіліло, у грудях скажено калатає серце, мороз пройшов по його тілу, і з усіх ніг він пустився навтьоки від цієї хати, наче мала дитина, що вкрала яблука з сусідського дерева.

Прибіг Дмитро до лісу, сів на сиру землю, обперся спиною об якесь дерево та відчув, як у його грудях наче розлилось щось тепле. Він зовсім забув про ненависть до брата. Олеся повністю заволоділа його думками, породивши у його серці щось нове та невідоме. У своїй уяві Дмитро вималював її ідеалізований цнотливий образ. Він повернувся думками до тієї миті, коли Олеся пішла до хати, й здалося йому, що вона засоромилась, що почервоніли її щоки, що сором’язливо опустила вона свої гарні очі. Не міг він помітити, з яким презирством дивилась вона на нього, з якою пихою вигиналися її брови, як манірно зайшла вона до хати.

Дмитро не помітив, як минув час і почало сутеніти. Він швидко повернувся додому, обійшовши хату Яремівни.

– Знов до лісу ходив зі свого лука стріляти? – спитала Власта, матір Дмитра, зустрівши його на ґанку.

– Так, мамо, – відповів Дмитро із мрійливою посмішкою.

– Чого шкіришся? – вибухнула Власта. – Вже ніч надворі! Я тут місця собі не знаходжу, а ти плентаєшся невідомо де! В могилу мене хочеш…

Несподівано Дмитро підійшов до своєї матері і обійняв її. Від несподіванки вона розгубилась. І увесь її гнів раптом кудись зник. Останнього разу, коли Дмитро проявляв лагідність до неї, він був ще дитиною. Він посміхнувся Власті і зайшов до хати.

– На добраніч, батьку, – звернувся Дмитро до Бондаря, який заправляв свою люльку, сидячі на ослінчику.

– На добраніч синку, – промовив Бондар до свого сина, що вже встиг зайти у іншу кімнату.