Глава 2. Жадоба

– Я їх краще пристрелю, ніж продам тобі за таку ціну, – гордовито промовив панич. Він сидів на чорному іноходці, був одягнутий у жупан з парчі, кунтуш з дорогого сукна та сині шаровари, підперезані шовковим поясом. Пихатий вираз обличчя, коштовний одяг, навіть розшиті золотими та срібними нитками чоботи зі срібними підківками на каблуках – усе це наче казало тим, хто його бачив, що він зі шляхетного та заможного роду.

– Прошу вибачення, ясний пане, не хотів образити таку ясновельможну особу, як ви, я подвоюю ціну, – підлещуючись, відповів Петро Лиса.

Три вовкодави загарчали на Петра, наче ображені такою низькою ціною. Він хитро примружив свої розкосі очі.

– Звідки в такого горопахи, як ти, такі гроші? Та й навіщо тобі мої пси? По окрузі повно шолудивих собак бігає, під стать тобі. Забирай хоч усіх безкоштовно.

Петро Лиса дістав зі своїх обідраних шароварів два важких, заповнених вщент, мішечки й протягнув їх паничу. Той узяв їх, розв’язав один й дістав з нього жменю золотих монет.

– Добре, забирай їх, якщо ти так хочеш, – всміхнувся панич.

– Дякую, ясний пане.

– Сидіти! – гаркнув панич на псів та поскакав геть, знаючи, що вони не підкоряться команді.

Панич був задоволений собою. Він ніколи не любив й навіть побоювався цих псів. Вони були аж занадто лютими. Одного разу вони ледве не напали на нього самого, коли на полюванні він наказав залишити тушку впольованого лиса. Йому довелось від’їхати подалі й дивитись, як ці пекельні пси роздирають свою здобич на шматки.

«Гарна угода», – думав панич про себе й посміхався, уявляючи, як цей сіромаха, що купив в нього цих тварюк, буде із ними справлятися.

Панич їхав Старосіллям, сповнений гордості за самого себе, і сам не помітив, як опинився на околиці села.

У шинку якийсь жебрак у кобеняку і каптурі розповів йому, що у глибині лісу існує маловідома переправа через Стриж. Він вирішив перевірити, чи цей жебрак не збрехав. Ця переправа могла б стати в нагоді у майбутньому, якщо б цей неспокійний народ вирішив би підняти повстання, як це бувало раніше.

Панич зупинив свого коня біля хати, що стояла окремо від інших. За нею село кінчалося. Він вгледів дівчину, що сиділа на ґанку і плела вінок. Він знав багато красивих жінок, але такої тендітної кроткої вроди він ще не бачив.

– Як тебе звати, красуня? – спитав панич із впевненістю досвідченого підкорювача жіночих сердець.

– Олеся, – тихо відповіла дівчина.

Олеся подивилась на панича, і її очі вразили його ще більше. Вони були різнокольорові: одне око блакитне, інше зелене. Від них не можна було відвести погляд, паничу хотілось дивитись у них вічність. Його серце закалатало, й він відчув дещо, що він сплутав із коханням. Проте це була звичайна хтива жага плоті, яку він і раніше відчував, але не так сильно. Він захотів володіти Олесею, показувати її усім, наче коштовну прикрасу, хизуватись нею перед друзями.

– Підійди ближче, хочу дещо в тебе спитати.

– Мати не дозволяє мені розмовляти із незнайомцями.

– Проте ти вже зі мною розмовляєш.

Олеся підвелась і зробила кілька кроків до панича. У її погляді було щось, що не співпадало із її цнотливим образом. Вона наче оцінювала свого співрозмовника, і це, чомусь, ще більше заворожувало.

– До тебе вже хтось сватався? – несподівано для Олесі і навіть для себе спитав панич.

– Багато хто, проте усі отримали гарбуза, жоден із них не був гідний мене, – гордовито й без краплі сорому відповіла Олеся.

Панич всміхнувся та кинув до ніг дівчини один з мішечків, наповнених срібними та золотими турецькими монетами, які дав йому Петро Лиса.

– Передай це своїм батькам. Зараз я поїду, але скоро повернусь зі сватами. Я привезу тобі такі подарунки, яких ти ще не бачила. Я одружуся з тобою і заберу у свій палац. Ти ні у чому не будеш знати відмови, і ти станеш моєю, – промовивши це, панич пришпорив свого коня й поскакав у сторону лісу, не побачивши, як Олеся радісно побігла розповідати про те, що сталося, своїй матері.

У голові панича промайнули чисельні застороги його батька. Він казав, як небезпечно може бути у цьому лісі, що у ньому водиться багато хижаків, і що небезпечними можуть бути не тільки ці хижаки, але і старі, забуті пастки на них. Батько забороняв паничу виїжджати за межі їхнього маєтку без супроводу, що вже й казати про ліс. Проте панич завжди знаходив спосіб втекти. Й тоді, сповнений думок про Олесю, він правив свого коня у напрямку лісу. Він був впевнений, що знайде переправу, про яку йому казали, швидко доїде до міста, повернеться зі сватами, і Олеся стане його дружиною. Інакше бути не може. Він зі шляхетного роду, він молодий та заможний. Ніхто не зможе підкорити таку красуню, окрім нього.