Глава 1. Агнець

Вздовж лісу скаче молодий козак. У його руці оголена шабля, в очах палає вогонь. Це Андрій – син Михайла Бондаря.

– Ось тобі, бусурмене! – вигукнув Андрій, в черговий раз зрубавши своєю шаблею гілку на дереві.

Гарним козаком має стати Андрій. На його рум’яному обличчі вкотре з’явилась замріяна посмішка. Його уявою знов оволоділи мрії про майбутні бойові подвиги. Він високий, широкий у плечах, богатирська сила наповнює його м’язи. Андрій в усьому перший серед своїх однолітків, та навіть може позмагатися у спритності і бойовій майстерності з бувалими козаками. З кожним днем він стає все сильнішим. Його могутня молодецька статура так і дихає здоров’ям. З ранку до ночі гасає він на своєму коні навкруги села та рубає кущі й гілки на деревах, уявляючи, що це бусурманські голови.

– Пугу, пугу! – привітав Андрій Петра Бутка та Олексу Бородая, які щойно вийшли з лісових хащів, повертаючись з полювання.

Не дочекавшись відповіді, парубок поскакав собі далі.

– Увесь у батька, – промовив Петро, тримаючи на плечі впольованого оленя.

– Добрий буде козак, – всміхнувся Олекса.

Швидкий, наче вітер, непокірний, наче буря, кінь Андрія. Він мчить уперед під радісні вигуки свого господаря.

Нарешті Андрій прискакав до річки Стриж та натягнув поводи. Справа від нього – ліс, зліва видніється козацька фортеця, поряд із нею – дерев’яний міст, побудований над єдиним на сотні верст бродом.

Кінь Андрія стоїть на краю крутого схилу. Унизу спокійно тече річка, вгорі безтурботно пливуть хмари. Вітер ворушить степові трави, граючи ненав’язливу заспокійливу мелодію. Андрій посміхається від насолоди. Він народився і виріс тут. Його душа нероздільна із цими краєвидами.

Намилувавшись природою, Андрій повернув свого коня.

– Пішов! – скомандував Андрій своєму коню, й тварина швидко поскакала до села Старосілля.

Андрій проноситься повз одноманітні селянські хатинки, огороджені тином. Він майже не направляє свого коня. Тварина знає дорогу додому не гірше за свого господаря. Нарешті хлопець під’їхав до своєї хати й різко зупинив коня, ледь не збивши з ніг свого старшого брата Дмитра, який тільки-но вийшов через хвіртку.

– Дивись, куди їдеш! – з люттю вигукнув Дмитро.

– Вибач, брате, – примирливо промовив Андрій, спритно зістрибнув зі свого коня й поплескав свого брата по плечу.

– Я колись приріжу цю тварюку!

– Не слухай мого брата, він не зі зла, – жартома промовив Андрій до свого коня.

– Не можна таке казати, Дмитре, кінь – кращий друг козака! – встряв у розмову своїх синів Михайло Бондар. Він, як і завжди, сидить на пні й тримає у руці люльку.

Нічого не сказавши, скорчивши гримасу, сповнену ненависті, Дмитро пішов у напрямку ліса. Він відрізняється від свого брата, як ніч від дня. Наче не отець йому Михайло Бондар. Він одного зросту з Андрієм, але на відміну від свого молодшого брата – дуже худий і блідий. Його статура квола, його чорні очі блищать на його хворобливому худому обличчі. Не полюбляє він кобзарських пісень про козацьку вольницю та великі подвиги славетних козацьких синів. Він завжди дивиться на Андрія з презирством, коли той гасає на своєму коні та рубає гілки своєю шаблею. На відміну від свого брата Дмитро зовсім не мріє про бойову славу. Не любить він також і зброї. Тільки вправляється час від часу у стрільбі з монгольського лука й іноді, коли нікого немає у хаті, він витягає трофейний кинджал з батьківського сундука й милується ним, хоча батьки досі забороняють йому це робити.

Дмитро незлюбив Андрія з того самого моменту, коли вперше побачив його у колисці біля ліжка своїх батьків, адже немовля потребує більшої материнської уваги. Одного разу, коли брати були ще маленькими й вони залишились у хаті наодинці, у голову Дмитра вперше полізли недобрі думки про Андрія. На щастя, тоді місцевий священик Отець Микола зайшов до хати Бондаря по справах й вчасно зупинив Дмитра. Того разу мати сильно відлупцювала Дмитра і з того моменту ніколи не залишала своїх синів наодинці. Незважаючи на це, Дмитро завжди знаходив можливість образити свого брата. То штовхне його наче ненароком, то дасть йому запотиличник, але Андрій ніколи не плакав та не жалівся своїй матері. Згодом Андрій почав відповідати. Так вони і росли у постійних бійках, у яких все частіше перемагав менший брат. Що тільки мати не робила: і вуха обом крутила, і на гречку колінами ставила і ходила по їхніх сідницях лозою, але нічого не допомагало.

Коли брати вже зовсім підросли та на їхніх все ще дитячих обличчях почав з’являтися перший пушок, бійки між ними ставали все рідше. І тепер Дмитро більше не зачіпає свого брата. Щодо Андрія, то він ніколи не був злобливий. Він щиро любить свого брата, не пам’ятаючи минулих дитячих образ. Якщо іноді і затіває з Дмитром бійку, то робить це граючись у пів сили і ніколи не вважає ці забавки бійками. Проте Дмитро ніколи не припиняв ненавидіти свого брата. І ненависть ця, наче заноза, сидить у його серці та травить його душу. Ось і тепер хвороблива уява малює перед Дмитром мерзенні гріховні думки про те, як краще заподіяти лиха своєму братові. Останнім часом все частіше ходить він наодинці на полювання до лісу зі своїм луком. Все точніше влучає він у намічену ціль, а на місці здобичі уявляє свого брата.