Частина перша. Гріхи

Неподалік від села Старосілля посеред степу стоїть одинокий Старий Дуб. Навколо дерева, наче скам’янілі велетні, лежать величезні кам’яні брили із незрозумілими символами. Колись давно у цьому місці було язичницьке капище. Тут жерці поклонялися своїм мерзенним хибним богам, здійснюючи їм в догоду людські жертвоприношення. Деякі базіки навіть кажуть, що в цьому місці знаходиться вхід у пекло. За легендою одного разу на цю землю обрушився небесний вогонь, зруйнував капище та спепелив усе навколо. Потім з небес зійшов янгол, скинув усю нечисть у пекло та освятив землю, доторкнувшись до неї. Згодом у цьому місці і виріс Старий Дуб. Кажуть, що перші паростки цього Дуба пробились крізь родючу українську землю у той день, коли була заснована Січ, і коли загине Дуб, не стане і Січі. Тепер височіє він над козацькою землею та підпирає своїми гілками небесну блакить. Могутнє та незламне це дерево, як козацький дух. Десять волів не повалили б його, п’ять найкремезніших козаків не змогли б обхватити його стовбур.

Біля Старого Дубу лежать у сирій могилі під одним хрестом двоє молодих хлопців. Стоїть тут старий козак. Не схожий він на себе. Його могутній кремезний стан осунувся. Ніщо не зможе повернути йому хвацького козацького завзяття. Не горював він, коли його старший брат Петро загинув під час штурму чергової фортеці, не виказав він свого смутку, коли бачив на власні очі, як турки живцем здирають шкіру з його молодшого брата Остапа. Не личить козакові виставляти напоказ свій сум, але нічого не може він зробити. Та знов і знов повертається старий козак до важких дум про те, що не буде більш на світі його роду. Не знає, скільки годин або днів він тут знаходиться. Здається, час тут взагалі зупинився. Одягнений він у пошарпані шаровари і сіру від бруду та крові сорочку. На ногах в нього діряві чоботи.

Поважали його на Січі. Декілька разів обирали кошовим. Досвідчений та мудрий він козак. Завдяки його рішучості та винахідливості у бою багато гарних воїнів змогли повернутись додому, знов вдихнути рідне повітря та відчути пестощі степного вітру.

Хмурить брови старий козак, але не через зламані кістки. Його поглинає нескінченна всеохоплююча туга. Сиві вуса та чуб понуро звисають з його опущеної голови. І наче день не день, і наче життя не життя.

– Чому ви тут лежите? – питає старий козак, піднявши очі до неба. – Скільки разів я повинен був загинути? Але затягувались мої рани та гинули мої вороги. Для чого Бог зберіг мене? Чому не я на вашому місці?

Вкотре питає він невідомо у кого, знаючи, що не почує відповіді. Так і стоїть старий козак біля Дуба. Призахідне сонце застигло на місці. Воно забарвлює все навкруги темно-червоним сяйвом.

«Коли сонце сяде – піду до шинку, від горілки стане трохи легше», – думає старий козак, але у глибині душі розуміє, що сонце ніколи не сяде. Він буде стояти тут вічність…