Вістка

АНОТАЦІЯ

Дніпровський історик втрачає сім'ю під обстрілом. Доторк до шаблі Івана Сірка стає межею між часами — його свідомість опиняється в XVII столітті, коли доля України ще не визначена. Знаючи майбутнє, він обирає не помсту, а виправлення: створює державу без ворожнечі, будує замість руйнування, рятує життя замість їх забирання. Альтернативна історія про те, що справжня сила — не в мечі, а в здатності зупинити його.

Короткий опис першого тому

Свідомість сучасної людини опиняється в тілі легендарного кошового отамана Івана Сірка у XVII столітті — в епоху, коли доля України, Східної Європи та всього континенту ще могла піти іншим шляхом. Поєднавши знання майбутнього з реаліями козацького світу, герой обирає не шлях завоювань заради слави, а шлях виправлення історії: зменшення страждань, подолання релігійної ворожнечі, створення держави свободи совісті та гідності.

На тлі реальних історичних подій і постатей розгортається масштабна альтернативна історія: індустріалізація Великого Лугу, формування торговельних шляхів між Балтикою та Сходом, безкровне підкорення степів, нова політична архітектура Європи та світу. Поряд із великими рішеннями — глибока особиста драма: біль втрати, прийняття, всиновлення сироти, виховання наступного покоління, що має жити без війни.

Це роман про відповідальність за знання, про ціну миру і про те, що справжня сила — не в мечі, а в здатності зупинити його.

Про шлях, гідний гордості.

ТОМ 2

РОЗДІЛ1

ВІСТКА

20 березня 1672 року. Січ. Друга година ночі.

Іван Сірко не спав.

Свічка на столі догоряла, відкидаючи тремтячі тіні на карту Поділля, розгорнуту поверх паперів із звітами розвідки. За вікном вив березневий вітер — останній подих зими, що не хотіла здаватися весні. Десь у темряві Дніпро ламав кригу, і цей далекий хруст нагадував тріск людських кісток.

Сірко провів пальцем по червоній позначці біля Кам'янця-Подільського. Червоне — колір турецьких прапорів. Колір крові, що незабаром проллється.

— Двісті тисяч, — пробурмотів він, перечитуючи донесення вкотре. — Мехмед Четвертий готується вести двісті тисяч. Яничари, сипаги, татарська орда Селім-Гірея. Облогова артилерія — сто шістдесят гармат. Інженери з Відня, яких вони найняли за золото.

Він відклав папір, потер перенісся. Головний біль — завжди, коли Артем всередині нього починав говорити. Не словами. Образами. Спогадами з іншого життя, іншого часу.

Кам'янець-Подільський, 1672 рік. Облога. Штурм. Різанина. Двадцять тисяч мирних жителів. Жінки, діти...

— Я знаю цю битву, Іване, — пролунав у свідомості тихий, втомлений голос Артема. Той самий, що вже два роки не давав Сіркові спокійно спати. — Не з книжок — із душі. Я захищав дисертацію з історії турецьких походів. Кожну дату, кожне ім'я я вбив собі в пам'ять, навіть не знаючи, навіщо. Тепер знаю.

Сірко не відповів уголос. Він уже звик до цих внутрішніх діалогів.

— Кам'янець протримається всього два тижні. Не тому, що поляки погані вояки, а тому, що там не буде води. Турки перекриють русло Смотрича, і фортеця, яку називають нездоланною, скориться від спраги. Король Михайло Вишневецький — безхарактерна людина — підпише капітуляцію. Польське військо розбіжиться.

— А потім? — подумки спитав Сірко.

— А потім буде Бучач. 18 жовтня 1672 року. Мирний договір, за яким Річ Посполита віддасть туркам Поділля і зобов'яжеться платити щорічну данину в 22 тисячі золотих. Перший крок до занепаду. Вони стануть васалами, самі того не розуміючи.

Артем замовк на мить, а тоді додав тихіше, майже пошепки:

— А ми… ми залишимося самі. Без посередників. Віч-на-віч з імперією, яка щойно проковтнула величезний шматок Європи і тепер дивитиметься на північ. На нас. Ти знаєш, що таке ясир? Вони виріжуть усе, що росте, і заберуть усе, що дихає. І Москва дивитиметься і посміхатиметься. Бо це ослаблює нас обох.

І раптом — несподівано, як удар ножем у груди — інший образ. Не з історичних хронік. Звідти, з того життя.

Данилко.

Хлопчик п'яти років, у синьому светрі з динозавром. Сидить на підлозі серед кубиків Lego, будує щось складне — замок чи космічний корабель. Язик висолопив від зосередженості. Кучері світлі, як у матері.

— Тату, дивись! — підводить очі, сяючі від гордості. — Я сам!

І наступна мить — вибух. Стеля обвалюється. Крик. Темрява.

Тиша.

Сірко схопився за край столу, важко дихав. Серце калатало так голосно, що здавалося — чути на всю Січ.

— Данилко, — прошепотів він у порожнечу ночі. — Синку…

Пройшло два з половиною роки — по тутешньому рахунку. Але біль не втратив гостроти. Ніколи не втратить. Бо як можна забути обличчя власної дитини, викривлене останнім жахом?