У Польші

РОЗДІЛ 55

Варшава. Рада про викуп

Зала сейму була повна, але не гомінка.

Тут не кричали — тут рахували.

Полон під Брацлавом виявився гіршим за поразку.

У руках Великої Русі були не рядові — хоругви, ротмістри, радники, люди з іменами й родами.

— Їх удвічі менше було, — сказав хтось із гіркотою. — І все одно програли.

Це не обговорювали. Це вже стало фактом.

Маршалок розгорнув список:

— Пан Потоцький.

— Пан Калиновський.

— Два коронні полковники.

— Шляхта з власними хоругвами.

І зупинився.

— Викуп буде важкий.

Головне питання — кому платити

— Не Дорошенкові ж, — кинув хтось.

— Він ледве живий, — відповіли. — І не тримає нікого.

Усі розуміли:

платити доведеться Раді, а не окремому гетьману.

Це було приниженням.

— Ми визнаємо їх тим самим, — сказав сенатор.

— Ні, — заперечили йому. — Ми визнаємо лише полон і потребу їх забрати.

Слова підбирали обережно.

Бо кожне — вже було політикою.

Ціна

Обговорювали не одразу гроші.

— Якщо заплатимо сріблом — вони озброяться.

— Якщо товарами — укріплять міста.

— Якщо нічим — наші люди там згниють.

Один із магнатів мовив те, що всі думали:

— Вони не торгуються, як козаки. Вони торгуються, як держава.

І це злякало.

Варіанти

Розглядали все:

частковий викуп;

обмін на полонених татар;

«викуп честі» — тільки за знатних.

Відхилили все.

— Вони не відпустять вибірково, — сказали. — Бо їм потрібне не срібло, а правило.

Тут уперше пролунало:

— Вони хочуть, щоб ми визнали Раду стороною переговорів.

Тиша була довга.

Рішення

Вирішили так:

Посольство, не лист.

Без визнання назви «Велика Русь», але з формулою:

«До Ради земель руських».

Викуп — поетапний, щоб мати важіль.

— А якщо не приймуть? — запитали.

Маршалок відповів сухо:

— Тоді наші пани дізнаються, що таке чужий закон.

Після ради

Коли зал спорожнів, один зі старих сенаторів сказав тихо:

— Найгірше не те, що вони взяли наших у полон.

— А що? — спитали.

— Що вони не поспішають їх відпускати.

Бо це означало одне:

вони вже мислили не походами, а роками.