Вечір

РОЗДІЛ 48

Табір після битви. Вечір.

Козаки святкують. Співають, п'ють. Татари — окремо, але теж задоволені.

Сірко сидить осторонь. Пише листи.

Артем у його голові:

«Київ беруть не шаблею. Київ беруть після перемоги, яку визнають усі».

Сірко пише:

До Ханенка:

«Брацлав вистояв. Польща відступила. Час вирішувати».

До Многогрішного:

«Правобережжя більше не порожнє. Січ тут. Рахуйся з цим».

До Дорошенка:

«Петре, ти врятований. Тепер вибір: або разом до Києва, або сам до нікуди».

Він запечатує листи. Віддає гінцям.

У голові — Артем:

«Татари — відпущені з честю. Сірко — не йде на Київ, а стоїть поруч. Київ сам відкривається».

Сірко всміхається. Так. Київ не треба брати. Київ треба чекати.

КОРОТКО: ГОЛОВНА КРИТИКА ДОРОШЕНКА

Сірко стоїть на пагорбі. Дивиться на поле битви. Там — догоряють вогнища. Лежать зламані списи, покинуті щити.

У голові — Артем, підсумовує:

«Дорошенко зробив чотири помилки:

Перша: поспіх. Він ударив одразу, не чекаючи.

Друга: віра в силу, а не в порядок. Він думав, що кількість вирішить.

Третя: немає контролю над союзником. Татари відійшли, бо не мали причини лишатися.

Четверта: бій за місто замість бою за ініціативу. Він захищав Брацлав. Ти взяв поле».

Сірко кивнув.

— Я не повторив цього, — прошепотів він.

«Знаю», — відповів Артем. — «Тому ти виграв».

І Сірко подивився на схід. Там, далеко, був Київ.Чекав.

 РОЗДІЛ 49

ТАТАРСЬКИЙ ШЛЯХ НАЗАД

Вони поверталися не як переможці — і не як військо.

Татари, найняті Дорошенком, ішли з Поділля на південь розірваними чвалами, без ладу, без пісні. Ясиру було замало. Не того, на який розраховували. Не того, заради якого витримували холодні ночі, засідки й втрати. Кінь ішов легко — а душа важчала з кожною верствою.

Гнів шукав виходу.

Початок розпаду

Там, де ще вчора були нейтральні села, сьогодні лишалися чорні кістяки хат. Не за наказом — зі злості. Не за здобиччю — з образи.

Старі, що не встигли втекти, падали першими. Молодих гнали, але без рахунку, без списків — абияк. Жінок не розрізняли. Дітей — не рахували. Це вже був не ясир, а лють, що зірвалася з прив'язі.

Самі татари це відчували.

— Мало, — бурмотіли між собою.

— Нас обманули.

— Дорошенко взяв своє — а нам крихти.

Кілька мурз намагались тримати порядок. Їх не слухали. Коли людина йде за здобиччю і не отримує її — вона перестає бути воїном. Вона стає звіром, якому байдуже, кого рвати, аби тільки не повертатися з порожніми руками.

Чутка швидша за коня

Чутка йшла швидше за них. Попереду вже знали: йдуть татари — злі, голодні, без узди. Села пустіли за день. Дороги заростали тишею. Навіть собаки мовчали.

Жінка з немовлям на руках стояла біля порожньої хати й дивилася на захід. Чоловіка забрали в ополчення ще навесні. Сина — восени. Тепер вона дивилася на пил на горизонті й знала: біжати нікуди. Ховатися нема де.

Вона перехрестилася. Поцілувала дитину в чоло. І пішла в ліс.

За нею — ще троє. Потім — десятеро. Потім — ціле село.

Коли татари прийшли, вони знайшли порожнечу. Не здобич. Порожнечу.

І це розлютило ще більше.

Переправи

На переправах почалися сварки. Частина хотіла різко йти на Крим — поки не перехопили. Інші — ще «добрати» дорогою. З'явилися перші сутички між загонами. Кров пролилася вже своя.

Один з мурз, старий, сивий, з обличчям, вирізьбленим вітром і роками, підійшов до ватажка свого загону.

— Ми йдемо не як воїни, — сказав він тихо. — Ми йдемо як злодії.

Ватажок повернувся різко.

— Тоді скажи мені, старий: де наша плата? Де срібло? Де обіцянки Дорошенка?

Мурза мовчав. Бо відповіді не було.

— Ось і йдемо, — закінчив ватажок. — Як можемо.

І тоді стало ясно: це військо більше не контролює ні Дорошенко, ні мурзи, ні сам страх.

Степ

Коли перші чамбули вийшли до степу, вони були виснажені — не боєм, а власною люттю. Те, що мали принести як плату за союз, обернулося прокляттям на шляху.

Степ зустрів їх тишею. Холодною. Порожньою. Вітер гнав перекотиполе, і здавалося, що навіть земля відвернулася.

Один з молодих вершників обернувся назад — туди, де лишилися попіл і сльози.

— Ми більше сюди не повернемося, — сказав він.

— Ні, — відповів старий мурза. — Але й вони нас не забудуть.

На півночі

А на півночі вже рахували наслідки.

Сірко, почувши звістки, мовчав довго. Стояв біля вікна, дивився на ріку. Данило стояв поруч, не наважуючись перервати тишу.

Нарешті Сірко сказав тихо, але твердо:

— Оце і є ціна найманців. Коли їм не платять кров'ю чужих — вони платять кров'ю всіх.

Він обернувся до Данила.

— Запам'ятай це. Коли наступного разу хтось скаже: «Давайте наймемо татар» — згадай ці села. Згадай тих, хто втік у ліси. Згадай тих, хто не встиг.

Данило кивнув мовчки.

Артем у Сіркові промовив холодно:

Добре, що вони йдуть. Погано, що запам'ятають. Ще гірше — що ми теж запам'ятаємо.