Підготовка

РОЗДІЛ 44

Відповіді гетьманів. Реакція. Підготовка.

Тиждень потому. Серпень 1671 року.

Гінці поверталися один за одним. Не всі одразу — хто через три дні, хто через п'ять. Але всі — з відповідями.

Сірко читав їх мовчки, складав на стіл, не коментував. Обличчя — кам'яне. Тільки очі видавали: він все розуміє. Кожне слово. Кожну паузу між словами.

ВІДПОВІДЬ МНОГОГРІШНОГО

Цей лист прийшов через два дні. Короткий. Холодний.

«Кошовому отаману Івану Сірку.

Попередження прийняв. Зрозумів.

Але Лівобережжя не йде на Правобережжя без наказу царя. Це не страх — це порядок.

Січ вільна. Гетьманство — ні.

Якщо твій похід не зачепить Лівобережжя — ми не заважатимемо.

Якщо зачепить — будемо говорити. По-іншому».

Сірко згорнув папір. Не злився. Навіть не здивувався.

У голові — Артем:

«Він уже вибрав. Москву. Він не прийде. Але й не завадить простим козакам Лівобережжя прийняти участь в поході.  Це теж результат. Бо нейтралітет Многогрішного — це свобода рук для тебе».

Сірко повільно кивнув.

— Не прийде, — сказав він тихо. — Але й не зупинить. Достатньо.

ВІДПОВІДЬ ДОРОШЕНКО

Лист прийшов пізніше . Довгий. Важкий. Писаний не рукою писаря, а самим Дорошенком — корява, нерівна, наче кожне слово давалося важко.

«Кошовому отаману Івану Сірку.

Я знаю, що ти думаєш про мене.

Що я зрадив. Що я продався. Що я слабкий.

Можливо, ти правий.

Але я ще тут. У Чигирині. За цими стінами. І не збираюся здаватися.

Поляки йдуть. Собеський стягує сили. Татари — мовчать. Турки — теж. Я залишився сам.

Якщо ти йдеш — я тримаюся. Якщо не йдеш — я все одно тримаюся. Але з тобою — довше.

Не кажи, що йдеш за Правобережжя. Кажи, що йдеш за мене. Бо якщо Чигирин впаде — Правобережжя впаде слідом.

Я не прошу. Я кажу як є.

Приходь швидко. Поки ще є що захищати».

Сірко відклав лист. Довго дивився на нього. Потім підняв очі — на вікно, на небо, на Дніпро.

У голові — Артем, тихо:

«Він ще воює з власною поразкою. Але він не здався. Це важливо. Бо якщо він здасться до твого приходу — похід втратить сенс».

Сірко стиснув губи.

— Тримайся, Петре, — прошепотів він. — Ще трохи. Ще місяць. Йдемо.

РОЗДІЛ 45

Реакція куренів. Молоді й старі.

Курінь молодих. Вечір.

Грицько сидів на лаві, точив шаблю. Навколо — інші молоді козаки. Балакали, сміялися, але напруга відчувалася.

— Чули? — сказав один із них, Остап. — Ханенко посилає триста. Многогрішний — нікого. Дорошенко — чекає.

— І що з того? — буркнув інший, Іван. — Ми й самі впораємося.

Грицько не відривався від леза:

— Не в тому справа, чи впораємося. Справа в тому, що тепер усі знають: ми йдемо. І не можемо не йти. Бо якщо не підемо — всі скажуть: «Січ боїться».

Остап насупився:

— А ти боїшся?

Грицько підняв очі:

— Боюся. Але більше боюся сидіти тут і чекати, поки шабля заіржавіє.

Тиша.

Іван повільно кивнув:

— Тоді йдемо. Після жнив. І хай вони всі бачать: Січ не питає дозволу.

Курінь старих. Та ж ніч.

Тарас сидів біля вогнища. Поруч — кілька старих козаків. Палили люльки, мовчали.

— Ханенко йде, — нарешті сказав один із них, Семен. — Многогрішний — ні. Дорошенко — чекає. Що скажеш, Тарасе?

Тарас затягнувся, випустив дим:

— Скажу просто: це вже не наша війна. Це війна Сірка. Він затіяв — він і веде.

— А ми?

— А ми йдемо. Бо якщо не підемо — Січ розпадеться. Молоді підуть самі. Без нас. Без досвіду. І половина не повернеться.

Семен похмуро кивнув:

— Отже, йдемо не за Дорошенка. Йдемо за молодих.

Тарас всміхнувся криво:

— Завжди так було. Старі йдуть за молодими. Бо хтось має їх повернути живими.

Підготовка походу. Жнива.

Поле біля Січі. Липень 1671 року.

Жнива йшли швидко. Не так, як зазвичай — неквапливо, з піснями. Швидко, мовчки, наче час тиснув.

Косарі йшли рядами. Коси блищали на сонці. Жито падало рівними рядками. Жінки в'язали снопи, діти носили воду.

Борозенко стояв збоку, рахував.

Сірко підійшов до нього:

— Встигнемо?

Борозенко кивнув:

— Встигнемо. Ще тиждень — і все зібране. Потім — обмолот, просівання, ссипання в мішки. До кінця серпня — готово.

— А врожай?

— Кращий, ніж торік. Процентів на двадцять, може більше. Достатньо на похід і на зиму.

Сірко задоволено кивнув.

У голові — Артем:

«Врожай — це не просто їжа. Це впевненість. Козак, що знає, що вдома є хліб, б'ється краще за того, що не знає».

— Добре, — сказав Сірко. — Тоді після жнив — збір.