Перед походом

РОЗДІЛ 42

Перед походом. 

Данило і Ганнуся.

Хата Данила. Вечір перед виступом.

Сірко зайшов додому.

Не як кошовий — як чоловік, що знає: за ці двері може вернутися вже іншим. Або не вернутися взагалі.

Хата стояла тихо. Запах сушених трав, тепла глина долівки, притлумлений скрип лави. Усе було на своєму місці — так, ніби світ спеціально вдавав, що нічого не станеться.

Данило сидів біля вікна. У руках — щось маленьке, мідне, ще тепле від пальців. Він крутив його, дивився на світло, що падало крізь віконце.

Сірко зупинився на порозі. Не хотів заважати. Але Данило відчув його.

— Батьку, — сказав він тихо, не обертаючись. — Не знаю, що їй дати.

Сірко підійшов ближче. Глянув на мідну річ у руках сина. Невелика підвіска. Проста. Без прикрас.

— Чому не знаєш? — спитав він.

Данило стиснув підвіску в долоні:

— Не хочеться гучного. Хочеться… щоб лишилось. Щоб вона носила. І пам'ятала.

У голові Сірка — Артем, тихо, майже ніжно:

«Не даруй того, що коштує багато. Даруй те, що можна носити близько до серця».

Сірко повторив ці слова вголос. Данило підвів очі:

— Оберіг?

— Ні, — хитнув головою Сірко. — Оберіг — це коли боїшся втратити. Дай їй щось просте. Щоб вона знала: ти повертаєшся не заради слави, а заради цього місця. Заради неї.

Данило повільно розкрив долоню. Там, крім підвіски, лежало ще щось — тонке кільце. Нерівне, трохи криве. Сам кував, вечорами, коли всі спали, коли думав про неї.

— Це не весільне, — сказав він, ніби виправдовуючись. — Воно не ідеальне. Я не вмію…

Сірко поклав руку йому на плече:

— І добре. Весільне — після. А це — на чекання. Щоб вона знала: ти повернешся. І тоді буде інше кільце. Правильне.

Данило стиснув губи. Очі заблищали — не від сліз, але близько до того.

— А якщо не повернуся?

Сірко стис його плече сильніше:

— Тоді вона матиме це кільце. І знатиме, що ти думав про неї до останнього подиху. Це не мало, сину. Це — все.

Данило кивнув. Повільно. Важко.

— Скажи їй правду, — додав Сірко. — Що йдеш. Що вернешся. І що не обіцяєш легкого. Бо брехня — гірша за смерть. Брехня вбиває навіть після того, як ти пішов.

Данило встав. Сховав кільце в мішечок, на грудях, під сорочкою.

— Я скажу, — прошепотів він.

Вони вийшли разом.

Біля тину. Вечір.

Надворі вечоріло. Небо червоніло, наче кров, розлита по воді. Дніпро шумів далеко, глухо, як завжди перед чимось важким.

Ганнуся стояла біля тину. Ніби знала. Ніби чекала.

Не плакала. Просто дивилась.

Данило підійшов до неї повільно. Руки тремтіли — він намагався сховати це, але вона бачила. Вона завжди бачила.

— Іду, — сказав він. — Завтра. На світанку.

Вона кивнула. Не здивувалася. Не закричала. Просто кивнула.

— Знаю, — відповіла тихо.

Данило взяв її руку. Тепла. Жива. Він стис її так, ніби боявся, що вона зникне.

— Хочу щось дати тобі, — сказав він. — Але не знаю, чи правильно…

Вона всміхнулася — ледь-ледь, але всміхнулася:

— Данилку, ти ніколи не знаєш, чи правильно. Але завжди робиш так, як треба.

Він витяг кільце. Поклав їй у долоню — повільно, обережно, наче боявся сполохати .

— Це не весільне, — прошепотів він. — Воно криве. Я сам кував. Не вмію ще…

Вона стисла пальці навколо кільця. Міцно. Так, що костяшки побіліли.

— Весільне — потім, — сказала вона, і голос її тремтів. — А це — на чекання.

Данило кивнув. Не міг говорити. Горло стиснуло.

— Я повернуся, — нарешті видавив він. — Не швидко. Може, не скоро. Але точно.

Ганнуся підняла очі. Сині. Ясні. Без сліз — але вони вже були десь глибоко, за межею того, що можна показати.

— Я чекатиму, — відповіла просто. — Скільки треба. Хоч рік. Хоч два. Хоч десять. Я чекатиму.

Вона не додала: «Тільки повернись». Бо це було б як прокляття. Як тягар, що тисне на плечі.

Вона сказала інакше:

— Йди. Роби, що маєш. А я тут. Завжди тут.

Данило притягнув її до себе. Обійняв — міцно, відчайдушно, так, ніби хотів запам'ятати кожну мить, кожен подих, кожен удар її серця.

Вона обійняла його у відповідь. Не плакала. Просто тримала.

І в цій тиші, в цих обіймах, було більше, ніж у будь-яких словах.

Сірко дивиться збоку.

Сірко стояв осторонь. Дивився на них. І щось стиснуло йому груди — так, що важко стало дихати.

Він згадав свою дружину. Давно. Дуже давно. Перед першим походом, коли був молодим, дурним, певним, що повернеться.

Вона теж стояла біля тину. Теж не плакала. Теж просто дивилась.

А він пішов. І повернувся. Але іншим.

І вона це відчула. Не одразу. Але відчула.

«Прощання — це теж бій, — сказав Артем у його голові. — І не всі виходять з нього цілими».

Сірко відвернувся. Дивився на небо, що темніло. Зорі вже починали з'являтися — одна, друга, третя.

«Запам'ятай цю тишу, — сказав Артем. — Саме за неї ти йдеш. Не за славу. Не за здобич. А за те, щоб вони могли так стояти. І обійматися. І не боятися».