Шаблі іржавіють

РОЗДІЛ 40

Ніч на Січі. Червень 1671 року.

Старшина прийшла не через звістки.

Прийшла через тишу.

Шаблі заіржавіли. Не від крові — від бездіяльності.

Кінь стоїть ситий, а руки сверблять. Молоді нудьгують, старі бурчать, а в куренях більше балачок, ніж діла.

Сцена. Курінь. Вечір.

Молодий козак Грицько точить шаблю. Десятий раз за тиждень. Лезо вже тонке, як бритва, але він все точить.

Старий Тараса дивиться на нього з лави:

— Ще трохи — і вона в голку перетвориться.

Грицько не зупиняється:

— Краще в голку, ніж іржею вкриється.

— Іржа — від вологи. А ти від нудьги помреш.

Грицько кидає шаблю на лаву, різко:

— То що мені робити?! Сидіти, як ти, і балакати про старі часи?

Тарас не ображається. Він бачив таких, як Грицько, сотні. Молодих, гарячих, готових битися з вітром, аби тільки битися.

— Старі часи — це коли ми теж сиділи і чекали, — каже він спокійно. — А потім біг без голови, бій без плану, і половина не повернулася. Ти цього хочеш?

— Хочу хоч чогось! — Грицько встає. — Сидимо тут, як купці! Рахуємо зерно, садимо дерева! Це ж не козацтво!

Тараса повільно підводиться:

— А що таке козацтво, по-твоєму? Рубатися, поки не вб'ють?

— Ні. Але й не сидіти, поки шабля не заржавіє!

Тарас підходить до нього, дивиться в очі:

— Шабля ржавіє не від тиші. Вона ржавіє від того, що її не доглядають. А ти доглядаєш. Отже, коли прийде час — вона буде готова.

Грицько хоче щось сказати, але мовчить.

Тараса кладе руку йому на плече:

— Час прийде. Скоро. Я знаю Сірка. Він не той, хто сидітиме довго.

Сцена. Майдан Січі. Рада старшин.

Кошовий осавул стоїть перед Сірком. Обличчя похмуре.

— Іване, старшина неспокійна.

Сірко спокійно дивиться на нього:

— Я бачу.

— Шаблі заіржавіли. Не від крові — від бездіяльності.

— Шаблі не ржавіють від бездіяльності, — каже Сірко. — Вони ржавіють від вологи. А вологи зараз немає.

Кошовий нахмурюється:

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію. Ти маєш на увазі, що козаки нудьгують. Що молоді хочуть битися. Що старі бурчать. Що в куренях більше балачок, ніж діла.

Кошовий киває:

— Саме так.

Сірко встає, підходить до вікна. Дивиться на Січ. Тиха. Занадто тиха.

У голові — Артем:

«Чуєш? Це не тиша. Це застій».

— Так не воюють, — каже кошовий за спиною. — Так пропадають.

Сірко повільно обертається:

— А як воюють?

— З ворогом.

— А де ворог?

Кошовий мовчить.

— Ворог під Брацлавом, — каже Сірко спокійно. — До Брацлава ще три місяці. Три місяці дороги, зборів і чекання — якщо чекати. А якщо стояти, то й року не треба, щоб Січ з'їла сама себе.

Пауза.

— Що ти пропонуєш? — питає кошовий.

Сірко дивиться на нього. У голові — Артем, чітко, холодно:

«Рано ще. Рано — це коли думають. Пізно — це коли вже біжать. До Брацлава три місяці. Рівно стільки, щоб не програти ще до першого удару».

— Готуватися, — каже Сірко. — Не оголошувати похід. Але готувати. Після жнив озимих.

— Після жнив? — кошовий скептичний. — Це ще два місяці.

— Два місяці — не чекання, — каже Сірко. — Два місяці — робота. Виїзди малими гуртами. Чистка зброї. Вишколи. Перевірка шляхів і порогів. Щоб коли настане час — шаблі не дзвеніли від іржі, а співали від удару.

Кошовий мовчить. Потім повільно киває:

— Добре. Але старшині треба щось сказати. Інакше вони самі підуть.

Сірко всміхається:

— Скажи їм: іржа — гірша за поразку. Бо поразка вчить, а іржа — розкладає.

РОЗДІЛ 41

Сцена. Ніч на Січі. Кабінет Сірка.

Ніч на Січі була тиха, аж неприродно.

Дніпро темнів, пороги мовчали, лише інколи дзенькала залізом варта — більше з звички, ніж з потреби.

Сірко сидів сам. Світло від каганця ковзало по столу, по пергаменту, по шаблі, покладеній поруч. Лезо було чисте, але тьмяне. Іржа ще не взяла — але вже підбиралась.

«Чуєш? — озвався Артем у ньому. — Це не тиша. Це застій».

Сірко повільно взяв перо. Не поспіхом. Так, ніби кожен рух уже був частиною походу.

— Рано ще, — прошепотів він, більше собі, ніж комусь.

«Рано — це коли думають. Пізно — це коли вже біжать, — відповів Артем. — До Брацлава три місяці. Рівно стільки, щоб не програти ще до першого удару».

Він почав писати.

ЛИСТ ІВАНА СІРКА ДО ПЕТРА ДОРОШЕНКА

«Світлому гетьману Війська Запорозького,

пану Петру Дорошенкові,

від кошового отамана Івана Сірка.

Пише тобі Січ не з докору і не з заздрості,

а з пам'яті.

Пам'ятаємо Брацлав.

Пам'ятаємо, як поспіх узяв гору над радою,

і як сила пішла не туди, де їй було місце.

Не пишу цього, щоб судити —

бо судить поле бою.

Пишу, щоб не повторити.

Собеський не з тих, що зупиняються на півдорозі.

Він прийде знову, коли вирішить,

що між ним і Бугом — порожнеча.