Після бурі

РОЗДІЛ 26

Прибирання після бурі

Перемога не пахне порохом.

Вона пахне потом, гноєм, кров'ю, що в'їлася в землю, і мокрою повстю, яку не відіпрати.

Я бачив це очима Сірка.

Коли стихли крики і згасли сигнали, Січ прокинулася в іншому стані — не святковому, а робочому. Так прокидаються після пожежі: живі, але без ілюзій.

Сірко не дав ні дня на пияцтво.

Правильно, — сказав я всередині. — Якщо дати їм розслабитися — вони забудуть, що робота тільки починається.

Уже зранку Чортомлик був розбитий на дільниці. Курені вийшли не зі зброєю, а з лопатами, гаками, мотуззям.

Тіла — свої й чужі — не складали в купи. Кожне впізнавали. Кожне записували.

Бо пам'ять — теж зброя, — сказав я Сірку.

Він кивнув мовчки.

За три дні зібрали і поховали сімсот тридцять двох запорожців. Без крику. Без плачу. З короткою молитвою і іменем, вирізаним на сирому дереві.

Кошовий пройшов кожну могилу пішки. Без шапки.

Я йшов разом з ним — не фізично, але відчував кожен крок, кожне ім'я, кожну втрату.

Це наші, — сказав Сірко тихо. — Вони загинули, щоб інші жили.

Так, — відповів я. — І тепер наш обов'язок — зробити так, щоб їхня смерть не була даремною.

Чужих було більше.

Яничарів і татар не ховали разом. Тих, хто загинув у бою, скидали в балку за Січчю, засипали вапном і землею. Тих, хто помер від ран уже в полоні, — окремо.

Я відчув, як хтось хотів заперечити, але промовчав. Бо зрозумів: кошовий має рацію.

Полонених переглянули ще раз.

З дванадцяти тисяч живими виявилися одинадцять тисяч чотириста двадцять сім. Решта не витримали ночі, ран, страху або сорому.

Я рахував разом із Сірком.

Майже тисяча мертвих  від ран татар , — сказав я. — Це багато.

Так, — погодився Сірко. — Але девятнадцять тисяч живих — це ще більше.

Що ми з ними зробимо?

Сірко подивився на мене — не фізично, але я відчув його погляд всередині.

Те, про що ми домовилися. Розподілимо. Пустимо в роботу.

Зброю складали в три ряди.

Окремо — яничарську: мушкети, шаблі, шоломи, пояси з сріблом.

Я особисто рахував артилерію. Двадцять три легкі гармати. П'ять мортир. Порох у бочках, який ще довго сушили на сонці.

Це добре, — сказав я Сірку. — Дуже добре. З цим можна озброїти три полки.

Або продати, — додав Сірко.

Ні, — заперечив я. — Не продавати. Залишити собі. Бо наступна війна — питання часу.

Сірко кивнув.

Коней перегнали за Самару. Там їх розподіляли вже не як трофей, а як ресурс. Сімнадцять тисяч голів пішли в обоз. Ще чотири — в обмін з лівобережними селами за зерно й сіль.

Найважче було не з тілами, а з чутками.

З Криму тягнулися байки про «чорну різанину». З Польщі — про повстання яничарів. З Москви — про змову.

Сірко наказав мовчати. Жодних універсалів. Жодних листів. Лише сухі відповіді купцям: «Живі. Працюють. Чекаємо».

Чому ти не розповідаєш правду? — запитав я.

Бо правда — це зброя, — відповів Сірко. — І я хочу вистрілити нею в потрібний момент. А не зараз.

За тиждень у Січі знову почали лагодити чайки. Молоти били по залізу. Ковалі працювали ночами.

Бо війна, яка минула, була лише дверима. За нею стояла інша — тиха, довга.

Увечері Сірко сидів сам у курені.

Не як переможець. Як чоловік, що прибрав після бурі й побачив: поле чисте, але земля змінена назавжди.

Ти втомився, — сказав я тихо.

Так, — відповів Сірко. — Але не можу зупинитися. Бо тепер почнеться справжня робота.

Знаю, — сказав я. — І я з тобою.

Він всміхнувся.

Я знаю. Без тебе я б не впорався.

Ми сиділи мовчки.

А за вікном Січ будувалася.

Повільно. Неухильно. Незворотно.