Осінь, вибори кошового

РОЗДІЛ 11

Посівна як доктрина

Данило увійшов до курені, коли Сірко й Артем розглядали карти.

— Прошу вибачення, — сказав він, зупинившись біля дверей. — Не хотів перебивати.

Сірко підняв голову:

— Заходь. Якраз про тебе думали.

— Артем каже, що треба садити втричі більше, — сказав Сірко, кивнувши на карту. — Що думаєш?

Данило не відповів одразу. Подивився на карту, подумав. Потім сказав:

—Якщо людей стає більше, а ми не збільшуємо посівні — через рік купуватимемо хліб у ворогів. Це правильно?

Розумний хлопець, — сказав я всередині.

— Правильно, — підтвердив Сірко.

— Тоді треба не просто садити більше, — продовжив Данило. — Треба організувати. Щоб не було хаосу. Щоб кожен знав, що робити і коли.

Сірко всміхнувся:

— Саме про це ми й говоримо. Завтра збираю господарську раду. Підеш зі мною.

Данило здригнувся:

— Я?

— Ти. Час тобі бачити, як приймаються рішення.

І час йому формувати свою команду, — додав я.

Так, — погодився Сірко всередину. — Він має вчитися не тільки виконувати. А й вести.

Рада

Господарська рада зібралася наступного дня.

Данило сидів позаду, біля стіни. Він не говорив, тільки слухав. Але я бачив через Сірка, як хлопець уважно стежить за кожним словом, як запам'ятовує кожну деталь.

Сірко почав без обхідних слів:

— Посівна кампанія наступного року має бути іншою. Не як завжди — хто скільки зміг. А планово. З розрахунком на три роки вперед.

Гнат, старий козак, нахмурився:

— Навіщо? Ми завжди садили, скільки треба. І ніколи не голодували.

Сірко подивився на нього:

— Раніше нас було менше. Раніше не приходило скільки втікачів з Польщі та Московії. Раніше не було кузень, майстерень, шахт. А тепер є. І якщо ми не збільшимо посівні — через рік будемо купувати хліб у тих, кого зараз перемагаємо.

Тиша.

Данило підвівся. Всі подивилися на нього здивовано.

— Можна? — спитав він тихо.

Сірко кивнув:

— Говори.

Данило підійшов до столу, подивився на карту.

— Якщо садити втричі більше, — сказав він, — то треба втричі більше рук. Руки є — втікачі. Але хто їх навчатиме? Хто контролюватиме? Хто відповідатиме за результат?

Гнат буркнув:

— Я можу. Але не скрізь одразу.

Данило кивнув:

— Тому треба команду. Не одного старшого. А кількох. По одному на кожен напрямок.

Сірко подивився на нього уважно:

— Продовжуй.

Данило показав на карту:

— Кодак — один відповідальний. Самара — інший. Хортиця — третій. Кожен контролює свою територію. Кожен звітує Гнату. Гнат — вам.

Він думає системно, — сказав я Сірку всередині.

Так, — погодився Сірко. — І він уже знає, кого обрати.

— А де візьмемо цих відповідальних? — спитав Гнат не без іронії.

Данило не розгубився:

— Є молоді козаки, що вчилися грамоті. Що знають землю. Що хочуть не тільки битися, а й будувати. Я їх знаю. Можу назвати імена.

Сірко кивнув:

— Називай.

Данило вийшов на середину зали:

— Іван Кравченко. Двадцять років. Із лівобережних селян. Знає землю, вміє рахувати. Може контролювати Кодак.

— Петро Білоус. Вісімнадцять. Із Самари. Батько був мельником. Знає зерно краще за будь-кого. Може відповідати за насіннєвий фонд.

— Грицько Довгань. Двадцять два. Із Хортиці. Батько садив виноград. Він може організувати садіння дерев і лози.

Гнат прищурився:

— Ти їх де знайшов?

— Вони самі знайшли мене, — відповів Данило. — Коли побачили, що я вчуся не тільки шаблею махати, а й карти читати. Вони теж хочуть вчитися. Хочуть бути корисними. Не просто воювати — будувати.

Він уже формує свою команду, — сказав я Сірку.

Так, — відповів Сірко. — І робить це правильно. Шукає не виконавців. Шукає однодумців.

Сірко подивився на раду:

— Хто проти того, щоб Данило підібрав собі команду і організував посівну під наглядом Гната?

Ніхто не заперечив.

Навіть Гнат кивнув:

— Нехай спробує. Якщо впораються — добре. Якщо ні — я підстрахую.

Сірко подивився на Данила:

— У тебе три дні, щоб зібрати свою команду і скласти план. Потім звітуєш мені. Зрозумів?

Данило кивнув, але я бачив, як у його очах спалахнуло щось нове. Не страх. Не сумнів.

Азарт.

— Зрозумів, — сказав він. — Зроблю.

РОЗДІЛ 12

Формування команди

Того ж вечора Данило знайшов Івана Кравченка біля Кодацького причалу.

Іван лагодив човен, насвистуючи щось під ніс. Побачивши Данила, випрямився:

— Що сталося?

— Треба поговорити, — сказав Данило.

Вони сіли на колоду. Данило розповів про раду, про план, про те, що Сірко дозволив йому сформувати команду.

— І ти подумав про мене? — здивувався Іван.

— Так. Ти знаєш землю. Вмієш рахувати. І головне — хочеш щось будувати, а не тільки воювати.

Іван мовчав довго. Потім усміхнувся:

— А я думав, що весь вік проведу на чайці. Добре. Я в справі.

Петра Білоуса знайшли біля складів. Він перевіряв зерно, просіюючи його крізь пальці.