Січ

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ

ПРОЛОГ

Про час, що зламався — і шлях, який не зламали

Історія любить удавати, ніби вона рухається вперед.

Насправді ж вона ходить колами, щоразу збільшуючи радіус болю.

Але інколи — дуже рідко — з'являється не коло, а шлях.

Не завойовницький. Не імперський. Не шлях страху.

Шлях, яким можна йти з піднятою головою — навіть крізь темряву.

 XXI столітті людство навчилося розкладати матерію й передавати думки через пів, але так і не навчилося головного: жити, не принижуючи іншого.

Замість цього — знову танки. Знову кордони, накреслені кров'ю. Знову слова, що прикривають злочини.

Світ називав це «неминучістю».

Але ріка знала краще.

Дніпро пам'ятав людей, які не будували тронів — вони будували громади. Не корили — єдналися. Не підкоряли землю — жили з нею.

Їхня сила була не в числі гармат, а в тому, що вони могли дивитися одне одному в очі — без страху.

Це був шлях вільної людини. Шлях, де влада — це відповідальність. Де зброя — лише крайній аргумент. Де торгівля цінніша за грабунок. Де ріка — не кордон, а дорога.

У 2025 році про цей шлях згадували хіба що в музеях. Як про легенду.

Але легенди — це не вигадки. Це пам'ять, яку ще не стерли.

Коли світ знову скотився до простого вибору — вбивати або бути вбитим, один чоловік відмовився прийняти саму форму питання.

Він шукав не помсти. Не реваншу. Не тріумфу.

Він шукав шлях, за який не соромно дивитися в очі дитині. Навіть якщо цієї дитини вже немає.

Бо є речі страшніші за смерть. Наприклад — жити, знаючи, що міг обрати інакше.

Якщо історія справді рухається колами, то єдиний спосіб її зламати — не бігти швидше, а вийти з кола.

Шлях, де свобода не продається за безпеку, сила служить життю, а пам'ять — не кайдани, а опора.

Ця книга — про такий шлях. Про спробу збудувати світ, який не соромно залишити після себе.

Світ, у якому можна сказати:

«Ми не були ідеальними. Але ми були гідними».

РОЗДІЛ 1.

 Дотик до шаблі

Звичайна панельна дев'ятиповерхівка на правому березі, неподалік від набережної. Моя квартира. Мій дім.

Я — Артем Войтенко, історик, кандидат наук, старший науковий співробітник Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького. Останні дванадцять років мого життя належали козацькій добі. Я знав напам'ять кожен лист Івана Сірка, кожну легенду про характерника, який не програв жодної битви.

Я часто жартував із колегами: «Якби я міг хоч раз доторкнутися до чогось справжнього з тих часів — я б віддав усе».

Тепер я розумію, наскільки дурним було це побажання.

Вдома на мене чекали двоє найрідніших. Ганна — моя тиха, тепла, з очима кольору осіннього Дніпра. Ми познайомилися в університеті, коли вона вивчала мистецтво, а я — історію. 

Данило — мій дев'ятирічний син, який успадкував від матері усмішку, а від мене — допитливість.

Останні два роки я бився за одну річ: щоб до музею привезли шаблю, знайдену під час розкопок біля Капулівки. На клинку — ледве видима гравюра: «Іванъ Сірко Дмытровичъ кошовий атаманъ войска запорожского низового 1668».

Я відчував — це вона. Справжня.

І сьогодні її нарешті доставили.

Я повертався додому пізно, з посмішкою втомленого, але щасливого чоловіка. У руках — пакет: пляшка молока, пачка улюбленого пломбіру для Данила, торт для Ганни. Сьогодні їй — тридцять п'ять.

Я вже уявляв, як Данило задуватиме свічки разом із мамою, як вони сміятимуться, як ми обіймемося втрьох.

Ліфт не працював. Я піднімався пішки, тихо наспівуючи нашу пісню.

Ключ у замку.

— Я вдома, мої любі!

Тиша. Густа, неправильна.

Зазвичай Данило вже мчить коридором, кричить «Тато!» і стрибає мені на руки. Ганна виходить назустріч, цілує в щоку, шепоче: «Нарешті».

Я проходжу до вітальні — і мій світ зупиняється.

На дивані — Ганна й Данило. Обійнявшись, ніби сплять. Голова сина на її грудях. Її рука — на його волоссі.

Але очі — відкриті. Скляні.

На стіні — чорна рвана діра. Скло з вікна на підлозі, змішане з уламками посуду й крихтами цегли.

Посеред кімнати — рештки російського дрона-камікадзе. Ще теплі.

Я опускаюся на коліна. Пакет падає з моїх рук. Молоко розтікається білою калюжею, змішується з пилом і кров'ю.

Спочатку я просто не можу дихати.

Потім тягнуся до них. Доторкаюся до руки Ганни — холодна. До щоки Данила — ще тепла.

— Ганно… Данилку…

Мій голос ламається. Я притискаю їх до себе, хитаюся, шепочу їхні імена знову й знову.

Бачу, як Данило тримає в руці малюнок: козацька чайка на Дніпрі, а на ньому — я з шаблею, Ганна й він сам. Підпис: «Ми разом назавжди».

Рятувальники знаходять мене через годину. Я все ще сиджу на підлозі, тримаючи їхні руки.

23:45

Дніпровський національний історичний музей імені Д. Яворницького, запасники

Я приходжу прямо звідти. Моя куртка в пилу, крові, сажі. Охорона хоче мене зупинити — я мовчки показую посвідчення.

Я йду знайомим коридором до сховища. Ноги несуть мене самі.

Я знав, що сьогодні привезли шаблю. Два роки я боровся за це. Тепер мені байдуже на експертизи, на гранти, на наукові статті.