Розділ 3.2. Зустріч двох воїнів – козаків по духу (Продовження)

Далі Сотник мовив уже серйозно:

— Скажи мені, пане Сагайдак, чи не траплявся тобі москаль? Такий, що не своє тягне. Підозрілий та хитрий мов гадюка, вкрай прудкий. Він вкрав гетьманську булаву!

Воїн перестав посміхатися та стиснув губи.

— Москалів я бачив багато, — відповів рівно. — Вони тягнуть те, що не їхнє. Землю, людей, пам’ять… А булаву… Розумію, чому шукаєш. Це символ. Знак влади, волі та незламності.

— Саме так, — кивнув Іван. — На війні її викрали прямо з рук пораненого гетьмана Івана Виговського. Без неї порядок і честь губляться.

Солдат, усвідомивши вагу слів, похитав головою:

— На жаль не бачив. Такого б не пропустив. Розумію. У нас теж війна, сучасна. Ракети, вибухи, швидкі машини та дрони. Бої зовсім не схожі на ваші шаблі й гармати, але суть та сама — захищати землю, людей, рідне.

Сотник уважно слухав, затамувавши подих.

— Тоді ви — справжні козаки, — тихо промовив він.

А далі трапилося і зовсім несподіване, Павло усміхнувся і витяг із сумки термос:

— Дозволь пригостити тебе кавою побратиме? Місцева, сучасна. Підбадьорить, бачу в тебе буде довга мандрівка. — швидким рухом відкрив термос, налив у спеціальний кухоль кави та простягнув новому незвичайному знайомому, - Каву козаки п'ють? — запитав, а далі налив у другий кухоль і собі.

— Ще й як! — Іван прийняв кухоль, ковтнувши ароматну рідину, і відчув тепло. — Дякую, брате, — сказав він щиро та зробив ще ковток гарячого напою, — пив вже не раз у козацьких морських та сухопутних походах проти османів та татар, після походу на Кафу в 1616 році привіз з собою мішечок смажених заморських зерен, я тоді з побратимами ходив під Булавою Славного Гетьмана Сагайдачного. — Нехай і ваша справа буде вдалою! — підняв кухоль та сказав ніби проголошував тост і допив гарячий терпкий напій.

Воїн кивнув:

— І тобі успіху. Обережно там, де булаву шукатимеш, відчуваю мандрівка буде не проста.

Сотник віддав кухоль, випростався, поклав руку на серце і промовив:

— Щиро дякую. Хай дух козацький не згасає, а сила росте! Бажаю тобі лицарської звитяги! — а далі швидким рухом зняв з руки один зі своїх перснів, прикрашений символікою Гетьманщини, зображенням козака з мушкетом, виготовленого зі срібла та в наполегливим поглядом упевнено простягнув у руці Павлові.

— Візьми подарунок, Воїну Збройних Сил України — козаку від Сотника, він заговорений, убереже тебе в любому бою, від любої небезпеки, головне вір у нього і в Бога! — До зустрічі, побратиме! До скорої зустрічі…— похлопав по плечу.

— Щиро вдячний! — сказав Сагайдак, він стояв з перснем сотника в руці мов зачарований, та швидко опам’ятався і вдягнув на палець.

— Якщо зустрінеш москаля з булавою, — додав Павло, — передай йому одне.

— Що саме? — спитав Іван.

— Що тут його не чекають. Ні колись. Ні тепер. Ніколи. Ми справимося!

Сотник випростався.

— Отже, козаки ще стоять, — сказав він.

— Стоять, — відповів Сагайдак. — Просто тепер у іншій формі.

А далі простягнув Сотникові свій подарунок — Беретний знак танкіста ЗСУ — металеву кокарду у формі броньованої рукавички, що стискає козацький пернач, на тлі срібних перехрещених шабель, символ потужності та зв'язку із запорізькими традиціями, він давно замінив старий танк ще у 2016 році, виготовлений з латуні.

Сотник радо прийняв подарунок та кивнув у відповідь, закріпив до своєї черкески на видному місці зліва, поруч зі своїм значком приналежності до Канівського полку та малим вишитим гербом.

Двоє міцних, сильних чоловіків стояли один навпроти одного. Широкі плечі. Міцні постаті. У кожного — сліди своєї дороги: у одного мозолясті долоні воїна, у другого — втома й упертість людини, що вистояла не один бій.

Вони більше не квапилися зі словами.

Руки зійшлися міцно, по-чоловічому. Долоня в долоню. Пальці стиснулися так, ніби перевіряли не силу — надійність. У тому потиску не було показної грубості, лише повага й мовчазне визнання: ти свій.

М’язи напружилися, сухожилля затремтіли. Потиск був короткий, але важкий, як печать. Так тиснуть руки ті, хто знає ціну слову і не потребує клятв.

Вони розійшлися так само мовчки. Але між ними вже стояло братерство.

Сотник повернувшись, продовжив свій шлях серед міських вулиць, вже з новим відчуттям, що зустрів справжнього друга — побратима, і час та простір цього ніколи не змінять... Він завжди довіряв своїм відчуттям бо був характерник і ці відчуття, інтуїція ще ніколи його не зраджували, особливо коли мова про людей…

Вони розійшлися в різні боки. Та герб на рукаві ще довго світився в пам’яті Івана, мов знак того, що час змінюється — а козаки лишаються завжди.