Розділ 3. Зустріч двох воїнів – козаків по духу

Сотник йшов повільно, насторожено. Місто шуміло дивно — без возів, без крику базару, але з глухим гудінням, ніби залізний вулик жив власним життям. Раптом він зупинився.

Перед ним стояв чоловік у дивному вбранні. Зелено-бурий одяг, чоботи без халяв, за спиною — щось схоже на рушницю, але не таку, як знав Іван. Та погляд козака вихопив інше. Нашивку.

Чугуй примружився, зробив крок ближче.

— Добридень! Слава Богу! — Радісно привітався сотник.

Воїн обернувся. Молодий, але в очах — втома, знайома Іванові ще з походів. Він посміхнувся краєчком губ. В голові промайнула думка, - це мабуть історична реконструкція подій, знову якийсь етнічний фестиваль під час війни, і я знову все пропустив, коли служба розваги не начасі.

— Слава Україні! – відповів воїн у відповідь та протягнув руку для привітання.

— Радію, брате! — вигукнув він щиро. І обхопив воїна швидкими дужими обіймами, поплескав по плечі та посміхнувся. Воїн у відповідь теж обійняв козака. — Козак переді мною! А навіщо ти мені руку простягав брате? — та й простяг свою руку. — з нею щось не так? — здивовано запитав козак.

— То це ж я для привітання руку простягнув, — і міцно потис правицю козака по-воїнськи, на що Іван відповів таким же міцним рукостисканням.

— А, то це у вас тутешніх така традиція! Моє шанування! Радий! Поважаю традиції. — щиро запевнив козак. — Козак Іван Чугуй Сотник Іржишчівський Канівського Полку Війська Запорозького, Характерник з Божим благословінням.

— Сержант Павло Сагайдак, позивний Сокіл, Танкова бригада, Винищувально-протитанковий Артилерійський полк, Сухопутні війська Збройних Сил України, - відчеканив військовий приклавши як годиться руку до голови.

Перед Павлом стояв високий і статний чоловік, він тримався прямо, наче в ньому самому була вбита невидима козацька вісь. Кремезна постать видавала силу не показну, а звичну до праці й війни: широкі плечі, міцні руки, що знали і вагу шаблі, і тягар керма, і твердість плуга. Підійшов Чугуй впевнено, без поспіху, але кожен його крок ніби мав мету.

Обличчя козака було відкрите й розумне. Під густими, трохи зведеними бровами уважно дивилися темні очі — спокійні, але такі, що бачили більше, ніж казали. Над міцно зтиснутими вустами лежали розкішні вуса, добре доглянуті, злегка підкручені на кінцях — ознака не марнославства, а гідності. В них відчувалася впевненість людини, яка звикла, щоб до її слова дослухалися. В обох вухах висіли срібні сережки півмісяцем, одна з головою вовка, а друга зі змієм.

Одягнений був Сотник Іван Чугуй як личило заможному й поважному козакові, але без зайвої пихи. На ньому був дорогий жупан глибокого темно-синього кольору, підбитий тонким сукном, застібнутий срібними ґудзиками. Поверх — черкеска, добре скроєна, з рівними швами, що свідчили про роботу майстра. Пояс широкий, шкіряний, із тисненим орнаментом та срібними пластинами тримав два добрих козацьких пістоля прикрашених гравіюванням, інкрустацією сріблом та порохівницю зі шкіри та Пернач сотника, менший за Гетьманську булаву, обов’язків атрибут старшини.

Шаровари — прості на вигляд, але з доброго полотна, чисті й охайні, заправлені в міцні чоботи з м’якої чорної шкіри. На голові — висока шапка з темного хутра, яку він знімав лише перед старшими або в церкві.

Та найбільше в Чугуї впадало в око не вбрання і не сила — а внутрішня зібраність. Він говорив небагато, зате кожне слово важило. Його поважали не лише за достаток чи хоробрість, а за розум і справедливість: Іван Чугуй умів слухати, вмів чекати й умів вирішувати — так, щоб після нього не лишалося сорому.

Саме таких козаків пам’ятали довго — навіть тоді, коли стиралися сліди від підків і шабель.