РОЗДІЛ 2.1. Кам’яне місто

Перед ним постало місто.

— Та ну… — вирвалося в нього. — Це вже занадто.

Будинки стояли такі високі, що Чугуй мимоволі задер голову й прищулив око.

— А що, — пробурмотів він, — дерева тут уже не ростуть, то з каменю вирішили ліпити?

Він зробив кілька кроків уперед — і раптом повз нього щось пролетіло.

— Гей! — Іван схопився за серце. — Коня понесли?!

Металевий віз, що мчав без жодної тварини попереду, загуркотів так, ніби всередині сидів розгніваний чорт із бочкою грому.

— Без коня… без батога… — Чугуй розгублено озирнувся. — Та як же воно їде?

Ще один такий віз зупинився поруч, засвітившись очима, мов нічний звір.

— Чоловіче, ти куди під колеса?! — крикнув хтось із середини.

Іван інстинктивно зробив крок назад.

— Перепрошую, — буркнув він. — Не знав, що у вас вози такі… норовливі.

Віз загуркотів і поїхав далі.

— От хамство, — похитав головою Чугуй. — Навіть не вибачився.

Він рушив уздовж дороги, притискаючись ближче до краю, мов до окопу. Люди снували повз нього, не звертаючи уваги, або ж кидали здивовані погляди.

Один хлопець дістав із кишені дивну блискучу дощечку й навів на козака.

— Стояти! — гаркнув козак. — Що це за чарівна штука?!

Хлопець розсміявся. Він був одягнений в синю футболку з малим золотистого кольору тризубом.

— Та це ж телефон, дядьку.

— Телефон… — Іван примружився. — А він не стріляє?

Хлопець, регочучи, втік.

— Неспокійний народ, — зітхнув Іван. — У нас би такого вже в коша посадили — допитали.

Він спробував заговорити з поважним чоловіком у діловому костюмі.

— Добродію, — чемно почав Чугуй звернувшись до чоловіка в білій сорочці та чорних штанях, хоч і не вишиванка та все ж схоже, тож вид чоловіка викликав у козака трохи довіри — Чи не траплявся вам чоловік підлий, із хитрими очима, з гетьманською булавою в руках, він украв її?

— Ви з якого шоу? — не зупиняючись, кинув той.

— З Конотопського, — серйозно відповів Іван.

— Щось новеньке, не чув такого, — І чоловік пришвидшив крок.

— Ач, — буркнув козак. — Бач, як московита боїться.

Найбільше його дивувало, що ніхто не носив шабель.

— Як же ви без зброї живете? — пробурмотів він. — Одні вози металеві та блискавки в кишенях.

— Слухай, Іване, — сказав сам до себе. — Якщо тут і справді живуть люди… то дуже дивні.

— Гарне вбрання!

Чугуй аж підскочив.

— Дякую добродію. — сказав він, озираючись.

Молодий чоловік, в костюмі з краваткою та дипломатом у руці, посміхнувся і сів на заднє сидіння автомобіля, після чого той швидко поїхав геть.

Якби хтось сказав Сотникові, що колись він добровільно піде містом, де немає ні мурів, ні брами, ні варти, — він би не повірив.

Але тепер ішов. І ще й на очах у всіх.

— Дивне у вас місто, — бурмотів він. — Заходь хто хоче, роби що заманеться… І ніхто навіть не питає, з якого ти полку.

Люди проходили повз. Дехто обертався. Дехто зупинявся. Один чоловік навіть низенько присвиснув.

— Мамо, дивись, козак! — вигукнула дівчинка.

— Не тикай пальцем, це не чемно,— суворо відповіла мама. — Це, мабуть, аніматор.

— Хто? — насторожився козак. — Який ще мінатор?

Якийсь підліток ледь не вдавився від сміху.

— Це… ну… артист дядьку.

— А-а-а, — кивнув Іван. — То ви тут за козака платите? Розумно. Гарна справа.

Він ішов рівно, гордо, тримаючи спину, мов перед гетьманом.

Та місто його не поважало.

На доріжці лежав дивний самокат. Чугуй його не помітив і перечепився.

— Ой! — озвався малий.

— Ай! — відповів Іван, ледве втримавшись на ногах.

Він грізно глянув на самокат.

— Це чия зброя?!

— Це транспорт, — серйозно пояснив хлопець.

— Без коліс? — здивувався Іван. — Та він навіть не кінь!

— Зате швидкий.

— Я теж швидкий, — буркнув козак. — Але на землі лежати не люблю.

Встав, обтрусився та пішов далі. І згодом він підійшов до переходу. Світлофор засвітився червоним. Чугуй зупинився, прижмурився.

— Добродію… а це що за знак?

— Чекати.

— Кого?

— Нікого. Просто стояти. - Відповів сивий незнайомець.

Козак подивився ліворуч. Праворуч. Дорога порожня.

— У нас, — сказав він повчально, — якщо дорога вільна, то йдеш.

— А тут не можна. - додав сивий добродій.

— Чому?

— Бо правила.

Сотник замислився.

— Значить, у вас не гетьман править, а… правила?

— Виходить, так. - посміхнувся дідусь.

Світло перемкнулося на зелене.

— О! — зрадів Іван. — Дозвіл дали. Молодці.

Він рушив так рішуче, наче вже місцевий житель.

Та найбільше Чугуя дратували люди з телефонами.

Чого вони всі дивляться в ті чарівні дощечки? Молитви читають? — прошепотів він,

— Ні. Переписуються. - відповів хлопчина, який стояв поруч.

— Нащо? Вони ж поруч стоять! — Хлопчина був одягнений в чорну футболку з елементами машинної вишивки, але такої схожої на справжній хрестик, що козак аж зрадів. А хлопець посміхнувся і пішов у своїх справах.

Одна жінка йшла просто на Івана, не піднімаючи очей.

— Гей! — гримнув він. — Дивись, куди йдеш   Панно! Обережніше!

Жінка злякано зупинилася.

— Вибачте…

— Та нічого, — буркнув Іван. — Просто голову інколи корисно піднімати. Там небо.

Молоді дівчата засміялися. Вони були в легких сукнях з вишивкою. Мода дивна, як до звичного Івану, однак вишивка це вже рідне, в козака вкотре від серця відлягло.

— Ви як мій дідусь, - сказала дівчина з волошковими очима.

— А твій дід розумний чоловік, — серйозно відповів козак.

Він намагався заговорити з людьми.

— Добродію, — звернувся до чоловіка в дивному вбранні. — Чи не бачили ви тут чоловіка з булавою?

Той зиркнув, насупився й пішов геть.