РОЗДІЛ 2. Переслідування крізь туман

Панас стояв серед лісу, мов укопаний.

Туман обліплював його плечі, ліз у вуха, холодив шкіру. Дерева втратили обриси, стали тінями — кривими, мов старі козацькі шаблі після сотні боїв.

— Різдво… — гукнув він, і власний голос здався чужим.

Відповіді не було.

Лише крапля води з гілки впала на землю — глухо, як постріл.

Панас обернувся на всі боки. Слідів коня не видно. Наче й не було його. Наче сам туман ковтнув побратима.

— Ех ти, дурна голово, — пробурмотів він, обмацуючи плече. — Гнався, мов навіжений. Та й впав, як новак.

Він зітхнув і перехрестився.

Без коня, без шаблі — та й булава десь у лапах московського злодія.

Не для того Бог мене зберіг під Конотопом, щоб тут загубити, — подумав Панас і рушив уперед.

Ліс змінювався.

Дерева рідшали, туман світлішав, а повітря стало дивним — без диму, без запаху пороху. Тиша була глибока, неприродна. Ні птаха, ні шелесту звіра.

Раптом під ногою щось хруснуло.

— Що за чортівня?..

Він нахилився. Камінь. Рівний. Плоский. Не схожий на лісовий. З невідомими витесаними символами. Таких його не вчили. Щось древнє і таємниче. Погане передчуття з’явилося на серці, а воно ніколи не підводило хороброго козака.

Панас зробив ще кілька кроків — і завмер. Запхав дивний камінь за пояс. Пізніше вирішить, що то і що з ним робити.

Попереду відкрився простір.

Не поле.

Не село.

Не хутір.

Він вийшов із лісу й побачив місто.

Велике. Широке. Кам’яне.

Будинки тягнулися вгору, немов хмари виросли з землі. Вікна блищали, дороги були рівні, мов стіл у гетьманській світлиці. А по них… їхали вози.

Металеві.

Гучні.

Без коней.

— Пресвята Покрово… — прошепотів Панас і зняв шапку.

Один такий віз пронісся повз, загуркотівши так, що серце в грудях підскочило. Інший зупинився, блиснув світлом, немов блискавкою.

Люди.

Їх було багато.

Вони поспішали, йшли швидко, дивилися в дивні блискучі дощечки, розмовляли самі з собою. Одяг — химерний: без жупанів, без шароварів, зате кольоровий, легкий.

— Та невже тут люди живуть… — не втримався Панас.

Він ступив на дорогу — й одразу почув крик.

— Гей! Ви куди?!

Металевий віз різко зупинився. Людина всередині щось вигукнула, махнула руками. Панас відскочив, серце калатало, як перед шабельним боєм.

— От халепа… — буркнув він. — Тут і без шаблі воюють.

Ранок тільки починався. Сонце сходило повільно, ковзаючи між будинками. Місто прокидалося — гуло, дихало, рухалося. Панас ішов узбіччям, тримаючись тіні, придивляючись до всього з обережністю мисливця.