РОЗДІЛ 1. Конотоп. Кров і слава

Літо 1659 року стояло гаряче й тривожне.

Ранок 28 червня 1659 року зійшов над рівнинами повільно, ніби не хотів дивитися на те, що мало статися. Над річкою Соснівкою лежав туман. Болота дихали холодом, трава була мокра, важка. Кінські копита грузли ще до першого удару, але московська кіннота вперто сунула вперед, упевнена у своїй чисельній перевазі.

Початок бою під Конотопом був тихим — і від того ще страшнішим.

Козацьке військо мовчало.

Полки Виговського стояли розтягнуті, здавалося — розгублені, неготові до відкритого бою. Це була частина задуму. Московські воєводи прийняли тишу за слабкість, а обережність — за страх. Князь Трубецький наказав наступати.

І тоді кіннота пішла.

Важкі московські ряди врізалися в болотисту місцевість. Коні почали ковзати, ламати стрій, грузнути по черево. Лад розсипався, крики злилися з лайкою. Але назад було вже пізно — тіснота, багно і власна маса тримали військо міцніше за будь-який наказ.

Саме в цю мить над туманом пролунав перший знак.

Не крик.
Не постріл.
Сурма.

З флангів, приховані в ярах і за лісосмугами, рушили козацькі загони. Легко, швидко, мов тінь. Слідом — татарська кіннота, стрімка й безжальна. Удар прийшов не спереду, а з боків і з тилу, там, де ворог не чекав і не міг розвернутися.

Почалася паніка.

Те, що московити вважали наступом, ураз стало пасткою. Болота замкнулися, мов щелепи. Козацькі шаблі засвистіли, стріли впали з туману, і поле під Конотопом ожило криком.

Так почалася битва, у якій вирішувала не сила м’язів, а сила розуму.
І в якій перемога ще до першого удару вже була задумана.

Гетьман Іван Виговський очолив союзне військо, до якого входили козацькі полки Гетьманщини, загони кримських татар на чолі з ханом Мехмедом IV Ґіреєм та допоміжні сили союзників. Проти них виступила велика московська армія князя Олексія Трубецького, що намагалася підкорити українські землі.

Над полями поблизу Конотопа висів важкий пороховий дух, а земля тремтіла від тупоту кінських копит. Дим клубочився, мов чорні змії, затуляючи сонце. Крики, брязкіт шабель, свист куль — усе зливалося в єдиний грізний гул битви.

Сотник Іван Чугуй бився в самому вирі.  Щойно лунав перший крик і змикалися лави, з його обличчя зникала буденна спокійність. Очі темніли й гострішали, мов загартована сталь. Він не гарячкував і не кидався навмання — навпаки, рухався з холодною точністю людини, що знає ціну кожному подиху й кожному удару.

Чугуй тримався попереду сотні, але не висувався без потреби. Його голос, глибокий і впевнений, пробивався крізь гуркіт шабель і стрілянину:
— Тримай стрій! Не ламай лаву!

Це був не крик — наказ, до якого звикли дослухатися. Козаки поруч із ним ніби міцнішали, бо знали: поки сотник стоїть — сотня вистоїть.

Шаблю він тримав упевнено, без зайвих замахів. Удар його був короткий і важкий, спрямований туди, де ворог відкривався бодай на мить. Він не гнався за славою, не рахував перемог — просто робив свою справу. Його рухи здавалися спокійними, майже неквапними, але кожен із них був смертельно точний.

Коли ж лаву хитало, Чугуй опинявся саме там, де було найважче. Плечем, словом, а інколи й ударом шаблі він повертав лад, немов зшивав розірване полотно бою. Він умів бачити поле цілком — де тиснуть, де слабшають, де ще можна встояти.

Кров на його жупані не лякала його і не п’янила. Він приймав її як частину війни — тяжку, але неминучу.

— За Гетьманщину! — прорізав повітря його голос.

Виговський застосував хитру тактику: виманив московську кінноту в болотисту місцевість біля річки Соснівки, де вона втратила маневреність. У вирішальний момент козацько-татарські сили завдали нищівного удару з флангів і тилу. Московське військо зазнало катастрофічних втрат — загинули тисячі воїнів, зокрема багато знатних воєвод.

Козаки й татари зімкнули лави, тиснучи ворога до боліт Соснівки. Московське військо почало ламатися. Чугу бачив — перемога близько. Але раптом помітив щось страшніше за ворога.

Гетьман Іван Виговський похитнувся в сідлі.

— Гетьмана поранили! — пролетіло між козаками.

Сотник не думав. Він рвонув уперед, відбиваючи удари, пробиваючись крізь хаос. Кінь гетьмана спіткнувся. Виговський схопився за ліву руку, з неї випала Гетьманська булава — між пальцями темніла кров. Груди і спина гетьмана були вкриті обладунками та добре захищали і від шаблі і від куль. А от в руку ворог таки влучив.

— Тримайтеся, батьку-гетьмане, — хрипко сказав Іван, підхоплюючи його.

Він заслонив гетьмана власним тілом, відбив атаку, витяг пораненого з-під удару. Саме тоді він побачив це.

З тіні виринув московит.

Непримітний, мов гадюка. Очі — холодні, рухи швидкі, вмілі. І в ту ж мить його рука зімкнулася на гетьманській булаві.

— Злодій! — крикнув Чугуй.

Але було пізно. Московит зник у диму, вскочив на коня й помчав геть.

— Булава… — прошепотів Виговський. — Не дай… її забрати друже...

Чугуй уже мчав до свого коня.

— Різдво! — свиснув він.

Кінь, гнідий, сильний, з розумними очима, рвонув уперед.

Чугуй скочив у сідло й пустився навздогін.

Ліс прийняв їх темрявою.

Річка блиснула холодним сріблом. Кінь перескочив її легко, мов тінь. А далі — туман.