Третій удар (10)

   Близько десятої години вечора, вони підійшли до собору з заднього входу. Навколо було не душі, окрім товстого охоронця, який зайвий раз не виходив зі своєї будки, віддаючи перевагу серіалу та смаженому насінню. Паркан був виготовлений з бетону, але був заввишки лише півтора метра, то ж перелізти було не складно. Старі дерев’яні двері на вході до вежі, були наглухо замкнені, але Андрій був до цього готовий.

• Ще кілька секунд. – напружено сказав він, намагаючись провернути відмичку.
• Де ти цьому навчився? – спитала Олена, підсвічуючи тьмяним ліхтарем з телефону.
• Як тобі сказати…важке дитинство було. – посміхнувся він, і двері відчинились. 

   Вежа мала майже сорок метрів заввишки. Спералевидні металеві сходи були настільки круто закручені, що вже після шостої сходинки, а тьмяному світлі в Олени почалася легка клаустрофобія, через яку вона важко дихала.

• Стій! – голосно шепнула Олена. – чуєш?
• Ні, а що?
• Може здалося…

Подолавши останню сходинку, вони нарешті були на горі. Це було округле приміщення, викладене з цегли, посеред якого, був величезний дзвін. Вони перевели подих, та почали роздивлятися кожен сантиметр.

• Ти пошукай на підлозі, а я на верху. – сказав Андрій.

Майже година пошуку, але жодного результату. Олена вже встала рачки й руками намацувати усе що було перед очима.

• Фух…може ключ замурували у стіну? – сказав Андрій, і присів на коліна.
• Але ми ж не можемо зараз виколупувати кожну цеглину тут.
• Я можу! – почувся чужий жіночий голос.

То була найманця Анна, яка слідкувала за ними з готелю, а тепер тримала на мушці їх обох.

• Ти хто така? – підскочив на ноги Андрій, насупивши брови. – Що тобі треба?!
• Одна маленька дрібничка. Віддайте її мені, і може я вас не пристрелю. – без жодної емоції на обличчі, сказала Анна.

Вони стояли декілька секунд перед нею без жодних рухів, гадаючи що робити. Але Анні набридло чекати, і вона не роздумуючи прострелила Андрію живіт. Звук пострілу був слабкий, бо усе поглинув глушник. Андрій одразу впав на підлогу, захлинаючись власною кров’ю, яка стрімко наповнювала гортань.

• Ні! Ти ж обіцяла не стріляти!
• Я збрехала. Зі мною таке буває.

Анна наставила дуло на Олену, і почала повільно підходити до неї. Відходячи назад, Олена не помітила мотузку, яка звисала з дзвону, та перечепившись, вона рефлекторно схопилася за неї. Скринька випала з кишені, а било дзвону почало ударятися об його талію, чим спровокував галас на увесь собор. Та несподівано для всіх, коли пролунав третій удар, механізм замку скриньки затріщав, і вона відчинилась.

• А ось і вона. – зраділа Анна, побачивши скриньку.

Жадібно хапаючи повітря, Олена тряслася від страху бути застреленою, і вже думками прощалася з усіма родичами.

• Пробач мала, але свідки мені ні до чого. –  і поцілила їй в голову.

З заплющеними очима, Олена вже чекала неминучого, але натомість відчула тріскіт й кров на своєму обличчі. Її живіт, (у прямому сенсі цього слова), наскрізь пронизала чоловіча рука.  Роблячи останні подихи, вона повільно обернулася назад і побачила Андрія. Хоча то здалося тільки з першого погляду. Його очі були багряного кольору, з голови стрічали маленькі роги, а саме його тіло було більш масивніше, ніж раніше. Він різко вийняв свою руку з неї, та вдарив її з такою силою, що тіло вилетіло крізь вікно.

• Андрію…що з тобою? – спитала Олена.
• Андрій? Його давно вже нема вдома. Колись давно мене називали «чортом», або «нечистим». Сторіччями я шукав те, що належить мені по праву, і ось нарешті знайшов. Усе завдяки тобі.  – казав він, підходячи до скриньки.
• Але навіщо вона тобі?

Він зупинився і сказав:

• Колись давно, один боягуз заклав зі мною згоду. Згідно неї, через десять років, я мав забрати його душу і тіло, але він виявився не такий дурний, як я думав. Якимись чарами, він відділив свою нікчемну душу від тіла, а це значить, що я не можу забрати одне без іншого. Тіло ти знайшла, а душа запечатана у спеціальному світку, який він сховав у цій клятій скрині. Сам я не міг її знайти, довелося чекати поки його нащадок зробить це за мене.
• Що? Його нащадок?
• Так, і тільки ти могла знайти, як її відчинити.

Він підійшов до скрині, і тільки но він простяг свою руку, світок спалахнув чорним вогнем.  Зрозумівши що то було, нечистий став тремтіти від люті, а його багряні очі стали світитися.

• Покидьок! – не людським голосом, крикнув він.
• Це…значить?
• Контракт анульовано. Він знищив свою власну душу. Але я так це не залишу! – підійшовши до Олени, він схопив її за горло, і при підняв у верх. – Я заберу твою душу. Це звісно не те що я хотів, але краще ніж нічого.

Задихаючись, вона щосили намагалась звільнитися, але з кожною секундою сили покидали її.

«Карр…карр!» - почулося з далеку, і за мить, немов куля, чорний ворон влетів своїм дзьобом прямо в його ліве око. Нечистий відпустив Олену і став відбиватися від нього, кричачи від болю. Він схопив його, і вже був готовий розірвати його навпіл як раптом, відчув сильний удар у спину, і разом з ним вилетів крізь те саме вікно. Олена обережно підійшла подивитися униз, але жодних ознак життя він вже не подавав.

• Усе скінчено.

Притулившись до стіни, вона щосили заплакала. Їй було боляче, що через неї померло стільки людей, навіть якщо то були вороги. Трохи заспокоївшись, вона стала думати, що робити далі, як раптом задзвонив її телефон.

• Алло?
• Олено, це Марк! Тут…ти не повіриш.
• Я вже повірю у що завгодно…
• Наш воїн у склепі…він…відкрив очі!