Таємниця (7)
Олена з Андрієм заночували в одному з київських готелів бюджетного класу, в якому прийшлося дати на лапу адміністратору, щоб той записав їх під чужими іменами. Вже в ранці їх чекав рейсовий автобус «Київ-Чернігів».
- Дякую тобі. – сказала Олена, як тільки вони сіли на місця.
- За що?
- За те що ти мене підтримуєш. Сподіваюсь, що ти напишеш гарну статтю.
- Чесно кажучи, «гарна стаття», це не єдина причина.
- Справді? А яка ще?
- Ну…розумієш, коли я тебе зустрів в тому кафе, - поклав він свою руку на її, - ти мені дуже…
Але раптове SMS повідомлення перервало їх розмову.
- Хвилинку. – сказала Олена та дістала свій телефон з кишені.
Одне єдине слово у повідомленні, змусило її серце битися частіше. То була SMS-ка від професора Яровенко – «Допоможіть», а за нею посипались повідомлення про декілька спроб додзвонитися. Олена негайно спробувала передзвонити йому, але у відповідь почула холодне – «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…».
- Що сталося? – запитав Андрій.
Однак, екстрений випуск новин, що з’явився на телеекрані автобусу, дав відповідь швидше за Олену.
«Заслуженого професора історії було жорстоко вбито у своєму кабінеті. Він отримав декілька ножових поранень. Особа яка причетна до вбивства наразі не встановлена».
- Цього не може були…- не відвертаючи очей від екрана, сказала Олена.
- Певно це зробили ті самі покидьки, які напали на тебе.
- Та навіщо їм ця клята скринька?! – розревілася Олена.
- Не знаю, але гадаю, що тепер вони знають куди ми їдемо. Треба дістатися музею раніше за них. Доведеться пересісти у таксі, інакше ми можемо опинитися на його місці.
* * *
Водій таксі, зупинився біля великої білої будівлі, яка мала шість величезних колон, як у древнього Парфенону.
- Вітаю вас шановні. – сказав директор музею. Мене попередили про ваш візит і я…вже дивився новини. – з гіркотою на обличчі, сказав він. – Я спробую вам допомогти, йдіть за мною.
Оминаючи стенди у широченних залах музею, починаючи з ери перших людей, до періоду другою світової, вони пройшли до архіву. Директор відкрив один з ящиків, дістав величезну папку та поклав на письмовий стіл.
- Ось, будь ласка, це роботи Сергія Сиченко.
- Дякуємо вам. – сказала Олена.
- До речі, я хотів поділитися своїм припущенням. Гадаю ті козаки, були не характерниками.
- А хто тоді? – запитав Андрій.
- Це, мабуть, була звичайна легенда, призначення якої, було залякувати своїх ворогів. Хоча можливо я і помиляюсь. – сказав він, і залишив їх самих.
Три години пішло на те, щоб розібратися в усіх записах Сиченко, але усе ж таки вдалося перекласти – «Над куполом» і «двадцять п’ять»
- Під яким куполом? Їх в країні може бути безліч. – втомленим голосом сказав Андрій.
- Треба лише подумати логічно. – відклавши папери, сказала Олена. – Могила, яку ми знайшли, датуються приблизно XVII сторіччям. Знаєш, козаки у ті часи часто були меценатами, які допомагали церквам.
- Ну добре, а що означає двадцять п’ять? – вказав на кришку Андрій.
- Це має бути номер самої церкви, чи монастирю. Треба запросити списки усіх монастирів тих часів.
Заручившись допомогою директора музею, вони дізналися, що тут, недалеко від кордону з Києвом, був Борисоглібський собор. Він був побудований на при кінці XI сторіччя, за указом князя Давида Святославича. За свою історію він був розграбований, горів у вогні, та був переданий у власність домініканському монастирю. І тільки в 1654 році, його повернули православній церкві.
- Ось воно! – сказала Олена ткнувши пальцем на монітор. – Тут написано, що у 1672 році, за кошт невідомого мецената, до західної частини храму пристроїли восьмигранну вежу під барочним куполом – ліхтариком з високим шпилем. – радісно процитувала Олена. – Певно там і прихований ключ.