Інтерв’ю (4)

Прокинувшись, Олена за мить відчула головний біль, як після гулянки, а гнітючий інтер’єр  старої «комуналки», лише додавав морального болю.

Чистивши зуби, вона подумки прокручувала учорашній день, але так і не змогла пригадати, як дісталася додому.

 «Скринька!» - раптом згадала вона.

Вона зайшла до спальні, та обережно витягла її з кишені штанів. Розглянувши її, вона помітила якісь надписи, але половина з них було стерто. Вона спробувала відкрити її, але хоч і старий, але все ще надійний механізм замку, не був з нею згоден, тож прийшлось сховати її до рюкзаку.

 У лабораторному відділенні де вона працювала,  усе було як завжди, поки вона не дізналася, що її викликає директор.

«Боже, що йому треба? Може хтось бачив, як я поцупила скриньку?» - думала вона, незграбно стукаючи у двері.

      - Можна?

      - Заходь, будь ласка. – з широкою посмішкою зустрів її лисий чоловік. – Хочу привітати тебе з двадцять сьомим днем народження, та маю для тебе гарну новину.

      - Яку?

      - Мені щойно дзвонили з видавництва «Українська історія» , хочуть узяти інтерв’ю у зв’язку з нашою знахідкою.  

      - Я все розумію, але до чого тут я?

      - Ти мене дивуєш. Кому ж як не тобі я маю довірити цю справу.

      - Але…

      - Ніяких «але»! – стукнув він по столу, трохи злякавши її. – Вибач, здається я забув прийняти заспокійливе з ранку.

Діставши пігулки з ящику стола, він узяв три штуки та запив їх холодною кавою.

      - Так от, для нашого дослідницького ценру, це велика можливість привернути увагу молоді, а особливо впливових спонсорів. Ти повинна зустрітися з цим журналістом сьогодні о п’ятій вечора у кафе «Бристоль».

      - Добре. – зітхнула вона.

                                                           *  *  *

   Збираючись на зустріч, Олена ні як не могла вирішити що їй надягти. Джинси та футболку, чи може якусь сукню?

«Та яку ще сукню? Це ж не побачення». – думала вона, бігаючи по кімнаті.

Прибувши до кафе, вона трохи невпевнено відкрила двері, де за столиком біля вікна, вже чекав її молодий хлопець. Сині джинси та сірі кросівки на ньому, чомусь одразу її заспокоїли, а блиск карих очей на фоні гарної посмішки, одразу пробудили цікавість до інтерв’ю.

   Вже через пів години, вона зовсім не відчувала ніякої напруги, а сама розмова більше нагадувала посиденьки зі старим приятелем.

     - Олено, хочу сказати вам, що я приємно вражений. Зазвичай такі інтерв’ю проходять досить сухо, але сьогодні ви зламали цей стереотип. – сказав Андрій, вимкнувши диктофон. – Така розумна дівчина як ви, заслуговує на те, щоб увійти в історію.

      - Дякую, але про це поки зарано мріяти. Поки не відомо хто саме у тій могилі, а головне…

Незграбний офіціант, випадково зачепив їх кружки, розливши чай на стіл.

      - Вибачте, будь ласка. – став він швидко витирати столик. – Я зараз принесу вам новий, за рахунок закладу.  – сказав він і пішов.

      - Так, що там головне?

      - Я вже хотіла розповісти вам про свої здогадки про це відкриття, але зовсім забула, що це поки археологічна таємниця. – посміхнувшись йому в очі, відповіла вона.

    Ще після десяти хвилин бесіди за вже безкоштовним чаєм, вони попрощалися. Вирішивши пройтися пішки до станції метро, вона була у гарному настрою, що все пройшло як найкраще, та подумки уявляла заздрість колег, коли побачать про неї статтю. Вже майже дійшовши до автобусної зупинки, вона відчула легкий біль у животі, який дедалі ставав все сильніше, а сили швидко залишали її. Вона оперлася на перший же стовп перевести подих, та діставши телефон, хотіла було викликати таксі. Вже за декілька секунд біля неї зупинився чорний джип, задніх дверей якого, вийшов невідомий чоловік. Він підійшов ззаду, і закрив їй рота правою рукою, а лівою став намагатись заштовхнути її у машину.

      - Ні! Щ…що ви…відпустіть?! – намагалась кричати вона.

      - Чого ти там копаєшся?! Тягни її вже скоріше! – почувся голос водія за кермом.

Але відчувши удар по голові, він відпустив Олену. То був Андрій, який хотів було вже нанести другий удар, але гучний постріл змусив його зупинитись. Водій прострелив йому плече, після чого почувся звук поліцейської сирени, який швидко змусив їх зникнути.

                                                          *  *  *

На щастя куля лише трохи зачепила плече Андрія, не завдавши значної шкоди, чого не скажеш про Олену, яку забрала швидка. У лікарні їй поставили крапельницю для очищення організму, та щойно вона відчула полегшення, хоча ще трохи нудило, як в палату увійшли двоє представників поліції. Допит тривав близько години, але нічого суттєвого вона їм не розповіла, бо й сам гадки не мала, що це усе значить. Вони пішли, але попросили не залишати місто. Коли нарешті її залишили у спокої, смартфон раптово задзвонив стандартною мелодією, що свідчило про не знайомий контакт.

• Алло?
• Доброго дня, пані Олено.
• Хто ви?
• Моє ім’я вам нічого не скаже. Як ви себе почуваєте? Не нудить? – трохи хриплим голосом, запитав чоловік.
• Це ви на мене напали?!
• Ні, то були мої незграби, яких вже чекає звільнення. Однак, скриньку доведеться повернути. Трохи пізніше, я повідомлю про місце зустрічі й…не раджу турбувати поліцію. – сказав чоловік, і поклав слухавку.

Серце Олени було вже готове вистрибнути з грудей. Купа думок і припущень підкріплених страхом, змушували її тіло тремтіти. Але узявши себе в руки, вона відкрила список контактів на своєму телефоні і стала шукати ім’я, якому вона могла довіритись та заручитися підтримкою, але розуміючи обставини, вона зупинилася на Андрієві.