Кара (3)

Минувши табличку – «Вас вітає місто Київ», чорна AUDI А8 гнала на шаленій швидкості, чхавши на камери та ігноруючи майже усі дорожні знаки. Міцно тримаючи кермо літній чоловік років с шістдесят, не зводив очей з дороги, а його золоті перстні на лівій руці, світилися на сонці не гірше ліхтарів.

За двадцять хвилин він прибув до міської лікарні №7, де біля входу його зустріли двоє священнослужителів.

      - Як він? Ще не пізно? – підбігши до них, спитав він.

      - Митрополит Афанасій в тяжкому стані. В нього був серцевий напад після однієї новини. Лікарі зробили все можливе, але у його віці цього вже не достатньо.

      - Після якої ще новини?!

Священники швидко переглянулись, та відповіли:

      -  Вам треба поспішити поки він ще при тямі. Друга палата.

Двері реанімаційного відділення різко розмахнулись, ледь не зачепивши молоду  медсестру, яка несла аналізи до лабораторії.

      - Обережніше треба бути!

Проігнорувавши її, він побачив табличку №2 на білих дверях, і відчув як  щось стискало вже його серце. Як тільки він увійшов, то образ мужнього та впевненого у собі чоловіка зник, а на заміну йому прийшов маленький хлопчик, який ледве стримував сльози.

В одинокій палаті лежав вісімдесятирічний сивий чоловік у кисневій масці. Біля нього стояв великий монітор, де крива кардіограми повільно набувала прямої траєкторії.

       - Степане…синку ти прийшов. – слабким голосом сказав старий.

       - Тату, - сів він біля нього і взяв його за руку. – Пробач,  що так давно до тебе не приїжджав. Твої колеги сказали, що це з тобою сталося після якоїсь новини.

Раптом звуковий сигнал пульсу трохи прискорився.

      - Я повинен розповісти одну історію Степане.  – трохи прокашлявшись, він продовжив. – Колись давно, ще за козацьку добу, до тодішнього священника храму Богородиці, звернувся молодий козак, який хотів сповіститися. Усе було як зазвичай, поки отець Борис став зачитувати молитву. З кожним наступним словом його горло ніби щось стискало, а в очах козака він не бачив нічого живого. Він довів обряд до кінця, хоча і розумів, що це не допоможе. Побоюючись за власне життя, він запевнив хлопця, що тепер усе в добре, а коли той пішов, священник побачив, що ікона Божої Матері (що висіла при вході до храму) лежала розбита на землі. Отець Борис розповів усе митрополиту Петру, за наказом якого була створена таємна православна організація, яка мала назву «Кара». – він жестом вказав на маленьке татуювання у вигляді гербу на лівій руці.

      - Ти ніколи мені цього не розповідав. – сказав Степан.

      - Бо ти не проявляв ніякого інтересу до церковної справи, тож я вирішив не нав’язувати тобі таке життя. Так от, її завдання було просте - пошук нечистої сили та боротьби з нею. Хоча деякі методи…були геть не православні. Як ти вже зрозумів, я …- кхе, кхе, кхе, закашляв він. -  Останні двадцять років я очолював її, і от сьогодні в ранці, я дізнаюся, що те саме зло може повернутися у наш світ.  Знайшовся той самий склеп, де був похований той козак. У середині десь, має бути скринька. Ти повинен знайти та передати моїм соратникам, або знищити її. Я знаю що це все звучить, як маячня хворого старого, але прошу тебе…знайди…її будь-якою…цін…- звук сигналу пульсу раптово перестав перериватися, а кардіограма стала повністю прямою.

                                                                           *  *  *

Степан Афанасійович, ще довго сидів у коридорі. Він ні як не міг повірити що його батько пішов з життя, і тепер він один у цьому світі. Та до тями його повернув очікуваний дзвінок.

      - Так!

      - Це я.

      - Які новини?! – гаркнув Степан.

      - Боюсь, мій інформатор підтвердив інформацію, але ніякої скриньки ми не знайшли.

      - Що?! Як?!

      - Думаю її поцупив хтось з археологів, невідомо навіщо. Наші люди знайдуть її, не турбуйтеся. – спокійно відповів абонент.

      - Добре! Заберіть усіх! Я буду вже за годину. – сказав водій і кинув слухавку.

«Скринька зникла не випадково…хтось ще про неї знає.» - подумав водій.