Наші дні (2)

 «Перша служба новин повідомляє»

Археологічне відкриття, або таємнича сторінка нашої історії? Мешканець села Яблунівка, що під Києвом, випадково знайшов старий козачий склеп, коли копав город. Група археологів з інституту НАН, вже за декілька хвилин потраплять у середину, і ми дізнаємось, які таємниці ховає ця унікальна історична знахідка.

  Готуючись перед відкриттям, Олена Ворон почувала себе як Говард Картер, який перший потрапив у гробницю Тутанхамона. Хоча зараз її зовнішній вигляд був точно не для телекамер. В її світлому волоссі застрягла чимала кількість ґрунту, а зелені очі вже заливав піт. Копаючись в землі останні одинадцять годин, вона майже не мала часу на відпочинок, адже саме цього моменту, вона чекала ще з дитинства, коли дід у перше взяв її до краєзнавчого музею.

       - Ми готові! – крикнули їй колеги. – Зараз будемо відкривати!

Напружений момент, як для археологів, так і для журналістів, які намагалися ближче підійти до дверей старого склепу. Він був повністю збудований із каменю, окрім дверей, які являли собою велику глиняну плиту. Декілька ударів молотком, і вони розсипались, як яєчна шкарлупа. Сонячне світло уперше за чотириста років потрапило у середину склепу територія якого, була значно більше, ніж здавалося на зовні. Одразу за плитою, була невелика прірва, яку легко здолали за рахунок драбини. По під стінами були розставлені речі козацької доби: рушниці, шаблі, люльки та багато золотих монет. Та це все було нічим у порівнянні з самим саркофагом, кришку якого прикрашали дві перехрещені булави із каменю. Три години пішло на те, щоб її відкрити. Страшенний сморід – було перше що вони відчули, навіть перебуваючи у спеціальних масках, але то було не головне. За багато років в археології, вони не бачили нічого подібного. Сказати, що тіло було у чудовому стані, не сказати нічого. Шкіра, волосся, нігті, усе виглядало так, ніби він просто спить.

      - Це неможливо. – сказав один із колег.

      - Думаю що можливо. Придивіться уважніше, його шкіра покрита якимось розчином. Може це через нього такий вигляд, і…сморід. – сказала Олена.

      - Потрібно усім вийти назовні, можливо цей сморід шкідливий для нас. – додав темноволосий колега.

Збираючись вийти останньою, Олена раптом відчула крижаний холод по тілу, а вапняні ноги, самі підвели її до саркофага. Вона торкнулася тіла за ліве плече, та швидко сунула під нього руку, діставши маленьку металеву скриньку. Сунувши її в кишеню, вона спокійно стала підійматися по драбині у гору на зустріч журналістам, намагаючись збагнути – «Що це було?