XVII сторіччя, Україна (1)

      - Ми програємо!

      - Їх занадто багато…треба відступити! – почувся голос позаду.

Козацька шабля наливалася ворожою кров’ю що секунди. Майже три сотні мужніх козаків, точно не чекали такого підкріплення з боку ляхів, коли планували черговий набіг. З останніх сил козацьке військо на чолі з гетьманом Хмельницьким, відбивалися як могло, відступаючи назад. Небо було затягнуте темними хмарами, а вітер лише посилював запах рубаного тіла. Все це було занадто для молодого козака, який уперше відчув запах крові, а можливо і востаннє. Його оточили з обох боків двоє вершників, які побачивши страх в його очах, почали відверто знущатися. Вони кружляли навколо нього, замахуючись шаблями, наносячи один удар за іншим. Перед страхом смерті, він як міг відбивався від них, але втома давала про себе знати. Лезо ворожої шаблі пройшлося від лоба до щоки, пошкодивши ліве око. Від болю та безсилля козак впав на коліна покинувши шаблю, та схопився за око.

      - Ахаха, цо курва, еще хциш?! – сказав один з вершників та рубонув йому праве плече.

Надія вже давно покинула молодого хлопця, який вже встиг прийняти свою долю.  Мить, і у лобі першого вершника з’явилась дірка від кулі. Озирнувшись, другий лях побачив, як на нього вже біг ворожий вершник замахуючись своєю шаблею. Лях ринув йому на зустріч, але вершник різко нахилився у лівий бік та перерізав його коню ноги. Вдарившись головою об землю, лях вже не міг встати, але ще був при тямі. Злізши з коня, козак підійшов до нього та без жодної емоції всадив лезо в його серце.

Не віривши у своє спасіння, хлопець був щасливий, але зустрівшись поглядом з ним, відчув тривогу.

      - Встань з колін синку! – сказав сивоволосий козак. – Де твоя зброя?!

Озирнувшись навколо, він побачив її за два метри від себе.

      - Зброю загубив, та ще й перед ворогом на коліна впав! – гаркнув гетьман. – Ти козак! Ти воїн! Хай там як, але ти не мусиш стояти на колінах, як та недорізана свиня! – харкнув йому під ноги, та пішов до свого коня.

Йшовши поруч зі своїми побратимами, хлопець почував себе гірше нікуди. У загоні вже чулися такі слова, як: «боягуз та дівка» . Через декілька днів, вони зупинилися у невеличкому селі, де змогли поповнити запаси харчів та перепочити. Молодого козака не залишало відчуття провини та сорому перед усіма. Він боявся йти у наступний набіг, хоча звісно він нікому про це не говорив, бо ярмо «боягуза» залишиться з ним назавжди.

Прогулюючись по селу на самоті, він зустрів молоду дівчину, руде волосся якої, було мов вогонь. Вона надривалась тягнучи відра з водою. Хлопець не роздумуючи  підхопив їх у неї,  та провів її до самого дому. Трохи розговорившись, вона розповіла йому про своє село, та попередила, щоб він обходив десятою дорогою останню хату по цій вулиці, бо за чутками її господарка та ще відьма.

Підійшовши до її дому, вона подякувала йому, але на запрошення поїсти, він відмовив. Повертаючись до своїх, він думав про відьму та й не помітив, як чомусь опинився біля її хати. Огорожі майже не було, а на землі окрім бур’яну не росло нічого.

      - Господарко, відкривай! – міцно постукавши, сказав він.

      - Чого горланиш, не глуха! – пролунав старчий голос позаду нього.

Обернувшись, він побачив маленьку бабусю, яка більш походила на монашку у чорному вбранні, а погляд мертвих очей, неабияк налякав молодого хлопця.

      - Ви? Що?

      - Я не знала хто саме мусить прийти, але я чекала на тебе. – запрошуючи у середину, сказала вона.

У хаті все виглядало дуже пристойно, на відміну від двору - чистота та мінімалізм, про який одразу забуваєш, коли бачиш стару ікону Божої Матері, очі якої були вкриті кровавими сльозами.

      - Краще довго не дивитися на неї, а то стане зле. – з посмішкою сказала стара, сідаючи за стіл. – Сідай, чого стоїш? Я пригощу тебе вином.

Не проливши ні краплі, вона до краю наповнила чарку, наче усе чітко бачила.

      - Ви знаєте навіщо я тут?

      - Здогадуюсь.

      - Тож…ви допоможете?

      - Так, але ти повинен сам чітко повинен розуміти, що хочеш отримати.

      - Я хочу бути сильнішим, сміливішим та безстрашним, як наш гетьман. А ще, не відчувати страху та болю!

Почувши його, вона пішла до сусідньої кімнати, а коли повернулася, тримала невеликий мішечок у руках.

      - Ти отримаєш те що бажаєш, але ціна буде високою, хоч ще не скоро.  Ти станеш могутнім воїном, до того ж, я хочу дещо тобі передати. То що? Ти точно цього хочеш?

      - Так!

Стара розгорнула мішечок, де лежали старі карти, пацючі зуби, кінське волосся та сушена трава. Вона розклала їх у потрібному порядку та почала щось шептати собі під ніс.

      - Витягни одну карту. – сказала вона.

Хлопець витяг хрестового короля.

      - Король?

      - Так.

      - Добре. Тепер треба скріпити згоду.

Вона взяла ніж та перерізала собі руку, наказавши зробити йому теж саме. Тримаючись за руки, вони узяли чарки один одного, та одночасно випили усе до останньої краплі.

      - Тепер ти отримаєш…що хочеш. – тяжко підводячись, промовила вона. -Завтра…ти прокинешся вже іншою людиною. – зробивши останній подих, вона замертво впала на підлогу.