Розділ ХLІV. "Їх тут триста, як скло, товариства лягло"

Іван безсило опустився на своє похідне ліжко та схилив голову у мозолисті руки, стомлені, натруджені, почорнілі від постійних дощів та безупинної праці на земляних оборонних спорудах.

- Ти вчинив правильно. – мовив до нього Тетеря.

В шатрі вони були одні. Основні козацькі сили продовжували спішно йти переправами, тоді як двадцять тисяч відбірної ударної кінноти вишикувались на передньому фланзі в очікуванні ворога, прикриваючи відхід побратимів. Очолив їх сам Богун. Передовий загін був відданий під оруду Андрія Тетері і обидва товариші добре розуміли – це був загін смертників. Саме вони приймуть залізний удар закутих у лати драгунів Калиновського. Та вони були готові. І Андрій був готовий.

- Я веду їх на битву страшнішу, аніж були до сього часу. – тихо промовив Іван.

- Ти даєш їм надію.

Десь поряд з шаленим свистом просвистіла чавунна куля, з гулом ударила в землю, почувся тріск поломаного воза. Вороги невтомно обстрілювали обложений козацький табір. Тетеря інстинктивно увібрав голову у плечі.

- Коли вони прийдуть, то відчують усі міць нашої люті. – голосно промовив він.

Богун піднявся з ліжка, підійшов до вірного товариша і міцно обійняв. Тоді одягнув на голову сталеву місюрку, заткнув за пояс пістолі. В очах його світилась така рішучість, що й Тетері передалось це взяте нізвідки піднесене відчуття, лихоманка перед майбутньою битвою.

**********

… Коли туман розвіявся, поляки з подивом побачили спорожнілий козацький табір. Лиш покинуті вози, гармати та військове начиння залишили після себе відступаючі по болотам козаки. Жалюгідне видовище відкрилось очам коронного війська, як тільки вступили вони до покинутого табору - поламані вози, що раніше слугували основними укріпленнями, нині лежали догори колесами серед розкиданих діж із солониною та сухарями, складених пірамідами рушниць та сотень трупів людей і коней. І над усім цим безладом володарювали нестерпний сморід та могильна тиша.

- Не інакше як Богунова справа! – вигукнув Калиновський, оглядаючи тихий табір. – Лисячу вдачу має той полковник. Знову вислизнув… Хто ж тепер упіймає лиса за хвоста? За мною, мої вірні вершники. Ми будемо тим мисливцем, який знищить лиса, поки він не дістався своєї нори!

З цими словами польний гетьман першим кинувся на імпровізовану козацьку переправу. За ним летіло його військо та драгуни Вишневецького. Однак не встигли вони досягти переправ, як серед численних острівців заболоченої місцевості раптом прозвучав гучний свист і в ту ж мить небо потемніло від сотень стріл, які, звившись високо в небо, розпочали своє стрімке падіння, впиваючись у тіла жовнірів та стовбури найближчих малочисельних низьких болотяних дерев. За тоненьким свистом стріл зазвучав грім мушкетних пострілів. То кіннота Богуна вітала супротивника, замаскована між високими травами. Звідусіль почулись зойки, окрики воєвод та хропіння коней. Калиновський, спритно ухиляючись від стріл, скакав поміж розгублених жовнірів та грубими окриками змушував їх рухатися вперед. Зчинилась паніка. А тоді з болота на них налетіли козаки під орудою Андрія Тетері. З голосним свистом та вигуками кинулись вони на ворога під прикриттям товаришів, які, ховаючись по болотистим низинам, продовжували обстрілювати ар’єгард ворожої кінноти. Передні загони обстрілювати було вже ризиковано, так як вони зійшлися у смертельній схватці з козаками, про що сповістив голосний дзенькіт криці. За переднім загоном Тетері у бій пішли комонники Богуна на чолі з самим кальницьким полковником.

Крутився Іван на всі боки, відбиваючи стрімкі удари драгунів, забувши про час та втому, маючи на думці лиш одне – вивести залишки колись грізної ударної армії з цих боліт, що стали моглилою для сотень його побрптимів. Крутився, аж поки не побачив того, про кого постійно думав останнім часом та бажав знищити більше, аніж жити самому. Ненависть зближує не згірше за кохання, адже примушує людину віддавати усі свої думки, сили та бажання на того, до кого вона звернена. Ненависть вимагає помсти. За повішеного Гуню, за убитого Ганжу, за понівечене життя Марі, за матінку Україну. Нарешті угледів Богун того, про кого думав увесь час після битви за Вінницю і кого так жагуче хотів тоді дістати.

Скшетуський.

Мов той безжальний демон носився цей вояка поміж добрих козаків, рубаючи їхні чуби на шмаття. Срібні з позолотою лати блищали на вранішньому сонці, за плечима розвивався криваво-червоний плащ, а срібний шолом прикрашало перо павича. Залізні перчатки та наколінники - такого воїна важко було здолати. Та Богун не думав ані секунди. Кинувся він у саму гущу, проте не встиг. Побачивши темні люті очі, що мчали на нього не розбираючи дороги і розрубуючи ледь не навпіл усякого, хто намагався стати йому на заваді, Скшетуський у супроводі чотирьох жовнірів кинувся тікати. «Не втечеш, гаспид». Богун кулею кинувся за ним, гукнувши козакам, щоб їхали слідом. Та не почули його побратими, зайняті боєм та ворогом, що налітав на них мов дикі оси, тож незабаром по заболоченій місцевості в буянні трав летіли лиш вони – п’ятеро ворогів та один Богун.

Довго гнав коня щодуху Іван. Уже й відгомін битви залишився десь позаду, а він усе скакав і скакав, не зважаючи на важке дихання вірного Буревія та зибку твердь під ногами. В якусь мить Скшетуський спинився серед низькорослих болітних чагарників та послав двох жовнірів навперейми Богуну. Той навіть оком не змигнув – не зупиняючи коня, бо вмів керувати ногами, витягнув два пістолі та вистрілив на шаленій швидкості. Випали зі своїх сідел жовніри, навіть і сто саженів до Івана не доскакавши. Упали прямо у болото, що зрадливо виблискувало на сонці брудними баюрами. Погоня продовжувалась, і незабаром ще два жовніра були надіслані Скшетуським. Одного з них Богун зняв шаблею, з іншим схрестив крицю. Та поки на поміч підоспів Скшетуський, із синім жупаном було покінчено.

Вони залишились удвох.

- От ми і стрілися, нарешті. – промовив Богун.

Замість відповіді Скшетуськицй так натягнув повіддя свого коня, що той став на дибки, розбризкуючи довкола болото калюж. Красива то була картина, загрозлива. Для ніжних панянок. На Богуна ж такий вибрик не справив ніякого враження.