Розділ ХLІІІ. Лихіша від лиха честь татарська

Іван квапливо увійшов до намету Хмельницького, де старшини зібрались на термінову військову раду. Якби не знав де, то почув би – з шатра доносились крики та невдоволені вигуки. До Богуна донісся завжди тихий та привітний голос Филона Джелалія, який нині вивергав громовиці. По тону прилуцького полковника Іван зрозумів, що справи у них гірше нікуди.

Хоча зрозумів він це ще по обіді, коли раптом кримська кіннота на чолі з самим ханом знялася з пагорба, який зайняла на початку битви. Цю вигідну місцину одразу ж заповнила польська армія, встановивши на підвищенні свої гармати. Тож сьогоднішній день до самого вечора був наповнений свистом чавунних готсинців, що їх із азартом посилали вороги в козацькі окопи, наповнюючи їх оглушливими криками та стогонами. Здавалося, ніде й сховатися у таборі від цього наростаючого реву. Ніхто не відав по чию душу летить наступна куля, кого розірве на шмаття, а кого залишить в живих до наступного разу. Нерозуміння, паніка та відчай охопили козацький табір.

Богун згадав яким червоним від люті стало обличчя гетьмана, коли дізнався він, що до шатра його союзника Іслам-Гірея приїздив сам король Ян ІІ Казимир, аби змовитися за спиною козаків та просити хана відступити з-під Берестечка, тим самим унеможлививши перемогу козаків. Згадав перші дні важких боїв, коли відрізали вони польську кінноту та винищили тоді близько семи тисяч ворожих комонників, узявши шляхетські хоругви, серед яких була і хоругва великого польного гетьмана Миколая Потоцького «Ведмежої лапи». Тоді перемога здавалась такою близькою, такою осяжною. Ось вона, лиш зроби ще один крок. Якби не цей недоляшок Вишневецький. Під прикриттям коронної піхоти його драгуни зім'яли козацькі лави й дійшли аж до самих возів, що захищали табір. Хмельницький тоді засурмив відступ, щоб потім контратакувати ворога, та їх зупинили німецькі найманці. Довелося відступати у табір під захист возів, залишивши кримських татар на пагорбі, що гарно прострілювався ворожою артилерією. Саме це й призвело до їх відходу. Богун був упевнений – якби вони тоді вистояли, хан не змовився б за їхніми спинами із королем. Але після бою кулаками не махають, тож доведеться вирішувати як вийти з їхнього тяжкого становища, з урахуванням зради Іслам-Гірея.

- Доброго вечора, шановне панство. - мовив Богун, переступивши поріг намету.

Всі вони були тут: брацлавський полковник Іванчул, який приступив до оруди полком після загибелі Охрімця, прилуцький полковник Джелалій, миргородський полковник Гладкий, полтавський полковник Пушкар, уманський полковник Глух, київський полковник Криса та інші. Увесь цвіт козацької нації зібрався тут, у наметі під Берестечком, аби відшукати шлях на свободу. Інакше – загибель. Головував на раді сам Богдан Хмельницький.

- І тобі доброго, якщо з добром прийшов. – відповів Криса і обійняв Богуна.

Та невеселі були ті обійми, холодний липкий страх обступав козацьку старшину з усіх боків. Страх не за власне життя, бо звикли вони ним щодня ризикувати, страх за те, що їхні надлюдські зусилля виявляться марними, що усе, чого вони досягли за останні два роки кровопролитних боїв, згине в одну мить, як тільки у обложений табір увірветься ворожа кіннота.

Хмельницький лиш хмуро кивнув на привітання Богуна. Невже так і не зміг гетьман переступити через себе навіть перед обличчям смертельної загрози і не пробачив кальницькому полковнику розмову у Животині? Іван викинув ці думки з голови та зосередився на розмові, що точилася навколо столу, за яким сидів гетьман з посірівшим обличчям та відсутнім поглядом. Складалось враження, що він не чує свою старшину, що думками він десь далеко, щось компонує. Про що він думає у цю мить?

- Досить пустих теревень. – перервав суперечку гетьман та піднявся.

Враз змовкли усі голоси.

- Хан підступно зрадив нас, оголив наш лівий фланг. Там уже хазяйнують ляхи. Якщо не викомпонуємо що робити далі, вони нас зімнуть. Загине навіки козацька слава. Загине Україна. Не можна се допустити, і я чекаю від вас не пустої балаканини, а тверезих речей.

- Хан не зрадив би нас, якби Гладкий не відвів свої полки у ліс, залишивши татар наодинці з ворожою артилерією. – сміливо мовив Богун.

У шатрі запала напружена тиша. Хмельницький глянув на нього поглядом, який не віщував нічого доброго. Незважаючи на кровопролиття останніх днів, виглядав він розкішно, як і належить гетьману війська Запорізького – у червоних сап’янових чоботях, блакитних саєтових шароварах, підперезаних червоним шовковим поясом та в білій сорочці, яка не мала жодної плями. На відміну від гетьмана, козацькі старшини були з ніг до голови вкриті пилом, брудом та кров’ю.

- То Глдакий мав положити голови своїх козаків аби захистити татар? – очі Хмельницького метали блискавиці, та Іван і оком не змигнув:

- Він мав тримати позиції. Як я тримав свої у Вінниці.

Хмельницький здригнувся, немов його батогом ударили. Гладкий щось було хотів заперечити, та Іван уже мало не кричав:

- Ми берегли свої полки, в той час як як татари гинули під кулями мушкетів та тіла їх розривало важкими снарядами. У намет з конем хана прилетів снаряд, цього Іслам-гірей не зміг стерпіти. Будьмо розумними! Ми залишили їх, а самі відступили, що й привело до зради хана!

Очі Хмельницького метали блискавиці від запальних слів кальницького полковника. У наметі здійнявся неймовірний гвалт. Козацька рада розділилась на два табори. Хмельницький та Богун знову опинились один навпроти одного. Нарешті було вирішено вислати два загони посланців із білими стягами – один у табір Іслам-Гірея під керівництвом самого гетьмана, а другий – у табір польського короля, цих парламентарів мав очолити Михайло Криса.

Богун дуже сподівався, що дипломати такого рівня принесуть їм хороші новини. Та він гірко помилявся. Ні один, ні другий в обложений козацький табір до наступного вечора так і не повернулись. Що сталося з парламентарями ніхто не знав. У таборі наростали панічні настрої, підсилені постійними руйнівними обстрілами нещадної ворожої артилерії. Стоячи на окопі наступного дня після ради, Іван оглядав периметр та бачив як заметушилися у ворожому таборі. Щось задумали гаспиди. А що саме – покаже час.